3. Подружжя

Що турботливі батьки чи дядечки зазвичай говорять своїми дочкам чи племінницям перед весіллям? Чогось, Поліна була впевнена, що не таке:

- Ти ж розумієш, що йому треба мої зв’язки, і тому потрібна моя племінниця. Якщо раптом ні мої зв’язки, ні ти сама більше не будеш корисною – викине і не замислиться, - говорив дядько. – Але у тебе є, куди повернутися. То ж будь розумницею, пам’ятай, хто для тебе важливіший.

Он воно що, навіть укладаючи вигідну угоду з Русланом, дядько прораховував усі ходи.

- У вашому домі можуть з’являтися різні документи, які будуть мені корисними. Не забувай фотографувати і надсилати мені, як щось побачиш. Коли щось цікаве почуєш, теж кажи. Зрозуміла?

Поліна кивнула, подумки складаючи пазл. Виходить, дядько хоче одним пострілом убити двох зайців – виторгувати щось за її руку і серце й зробити з неї шпигунку. А Руслан щось таке підозрює? Використовуватиме її як подвійного агента чи у нього свої мотиви?

Ці запитання не давали Поліні спокою довгими ночами.

Підготовка до весілля обходила її повз. Зрідка вона чула, як дядько про щось домовляється по телефону, але не втручалася і навіть не запитувала ні про що. Хотілося відмежуватися і вдавати, що це про когось стороннього, а її зовсім не стосується.

Вона жила тим самим життям, з острахом і побоюваннями очікуючи дня ікс. Єдине, що мусила зробити – вибрати весільну сукню. На диво, дядько повністю довірив це їй самій, і Поліна отримала змогу трохи більше часу проводити поза домом, гуляючи весільними салонами. Брала з собою Катю, яка постійно дзижчала над вухом, розповідаючи про модні весільні тренди. Та мала бути дружкою і розпитувала Поліну усе про весілля – де буде, в якому стилі, яку сукню їй обирати. Однак наречена не могла відповісти на жодне питання.

Врешті вони купили справжнісіньку сукню принцеси, і зараз, у день весілля, Поліна стояла у ній поруч з Русланом біля весільної арки. Сукня була у молочному кольорі, з відкритими плечами і ліфом-корсетом у формі сердечка. Корсет прикрашала вигадлива вишивка, перли і паєтки, а талію підкреслював перловий пасок. Сітчаста багатошарова спідниця мала А-подібний силует і завершувалася нічогеньким шлейфом. Спинка, розшита вручну французьким мереживом, була достатньо високою, щоб прикривати те, чого Поліна не бажала показувати. Зверху ще й накинула прозору накидку з мереживним декором.

Молодята щойно сказали «так», поставили підписи і взяли у руки по келиху шампанського. Дорогий кришталь дзенькнув, і гості жваво загомоніли.

- Привітайте одне одного як подружжя, - сказала ведуча церемонії.

Її слова розчинилися у тому гомоні, але до вух Поліни чудово долетіти. Язик ще приємно пощипувало шампанське, коли Руслан легко розвернув її до себе. Перший поцілунок подружжя, нарешті зрозуміла вона, ось що має трапитися.

Глянула на свого нареченого. У класичному чорному костюмі і з краваткою-метеликом він виглядав неймовірним, міг запросто зійти за зірку чи світського лева. Від таких чоловіків серце б’ється частіше. Ну, коли не боїшся їх.

Він почав нахилятися, і замість прикрити очі і потягнутися губами назустріч, Поліна мимовільно відсахнулася. Від сторонніх очей це сховалося тільки тому, що Руслан миттю зреагував на її інстинктивний рух, притримавши за талію. Відчув, як тепер вже законна дружина напружилася у його руках, і недобре блиснув очима. Їхні погляди зустрілися, і прислухаючись до рваного ритму серця, вона завагалася, як має вчинити. Міркуючи про шлюб, уявляла все що завгодно і які завгодно сценарії прораховувала, але про таку природну процедуру у день весілля, як поцілунки, навіть не подумала. Можливо, тому, що взагалі до цього дня не знала, якою буде церемонія і що доведеться робити. А виявилося, дядечко постарався влаштувати все якомога традиційніше.

Поліна стиснула кулачки і спробувала втримати себе не місці. Руслан все бачив – її сум’яття, дискомфорт, страх. Вони стояли у профіль до залу, і він нахилив голову так, щоб затулити обличчя молодої дружини. Його м’які вуста легко торкнулися кутика її губ і застигли, далі не пішли. Деталі поцілунку залишилися захованими від публіки. Поліну пробрало мурашками, але вона полегшено видихнула, зрозумівши, що поцілунок не стане інтимнішим.

Поцілунок з ним, її тепер вже законним чоловіком, який попередив, щоб боялася. З чоловіком, якого вона бачить вдруге, але відсьогодні буде змушена бачити щодня.

Всередині тріпотіло якесь незрозуміле передчуття, на смак як дивний соус з азійського ресторану – гірке і солодке водночас. З одного боку, сьогодні той довгожданий день, коли вона звільняється від опіки дядька. З іншого, цей день все одно не дарує їй свободу. Але хотілося принаймні вірити, що свобода стала на крок ближчою.

Занурена у свої думки, Поліна мало зауважувала, що відбувалося навколо. До них підходили люди, вітали, фотографувалися.

Церемонія була виїзною, у якомусь крутому заміському комплексі. Щойно відійшовши від арки, молодята опинилися на великому брукованому майданчику, де були розставлені столики. Ресторанна зона була облаштована на свіжому повітрі, але під накриттям. На високих дерев’яних стовпах трималися такі ж масивні дерев’яні балки, все було оформлено у стилі якого-небудь заміського клубу, навіть стільці були плетеними. Майданчик оточував кам’яний бордюр з пів метра заввишки, високі туї за яким створювали природні стіни.

Людей побільшало, посипалися вітання, квіти, а тоді – перший танець, початок застілля… Все мерехтіло і пропливало перед очима нечіткими образами, щось там постійно говорив ведучий, грала музика, виголошував тост і привітання щасливий дядечко. У цей момент Поліна нарешті почала приходити до тями. Ледве змусила свої вуста скластися у правильній усмішці хорошої племінниці, та щоб не дивитися на дядька, повернула голову у бік свого чоловіка. Він здавався напруженим. Сидячи так близько, помітила, як ходять м’язи на його обличчі і яким недобрим металом віддають очі. Промелькнула думка, що Руслан дивиться на дядька мовби на ворога, але Поліна здивувалася абсурдності власного припущення і відкинула його подалі. Ще чого, він не заводив би партнерство з ворогом і на племінниці ворога не одружувався б.