2. Погляд

Лише тиждень тому Руслан походжав своїм новим будинком і вагався, чи вийде здійснити план. А сьогодні вже все вирішено. Тоді довелося поділитися деталями зі своїм головним бухгалтером і другом Дмитром й вислухати бубніння над вухом. Дмитро був чимось невдоволений, але Руслан не вслухався. Бухгалтери завжди невдоволені, коли скуповуєш надто багато підприємств і нерухомості.

- Ну, серйозно, ти все місто вирішив купити? – обурювався Дмитро. – Трубний завод ледве вишкрябався, і в нього ще треба влити купу грошей. Тобі пощастило, що там є шанс, інакше б усі, кого ти втягнув в інвестування, роздерли б тебе живцем. А ремонтний завод, а ці «Енергоресурси»… Ще й будинки тепер купуєш! Справді зібрався сюди переїхати?

Руслан різко повернувся до друга обличчям і прошипів:

- Я не кидаю початої справи на півдорозі. Одразу ж тебе попереджав про свої наміри.

- Але такий здоровенний дім тобі навіщо? Два поверхи, п’ять спалень, три приміщення у підвалі, вітальня з каміном… Та тут готель можна відкривати!

- Я приведу сюди дружину.

Дмитро витріщився у потилицю друга і повільно спитав:

- Ти з цією своєю Ніною одружуватися зібрався?

Руслан похитав головою.

- Ні, з племінницею Наконечного.

Бухгалтер і друг мало не вдавився повітрям.

- Ти серйозно? Збожеволів? То ти вже зустрічався з ним?.. Чи з нею? Чи як це все… - у нього не знаходилося слів, тож питання сипалися невлад.

- Цьому гаду я запропонував сьогодні. Його племінниці я поки що не бачив. Вона – його єдина рідна людина, береже її як зіницю ока.

- Не бачив, а зібрався одружуватися? А якщо вона не захоче?

- В обмін на неї я запропонував дещо надто ласе для Наконечного. Гадаю, після такої пропозиції дядечко знайде спосіб зробити так, щоб захотіла… А щодо того, що не бачив, - це не проблема. Я не задля великого і світлого кохання одружуюся. Зрештою, їй лише двадцять, якщо й не красуня, то ще свіжа.

Дмитро скривився, почувши, як його друг говорить про незнайому дівчину ніби про якийсь товар, а не людину.

- Припини це, інакше станеш гіршим, ніж він! Ні у чому не винну дівчинку зібрався втягнути у свою помсту?

Руслан знизав плечима.

- Вона – лише ще один інструмент для того, щоб поквитатися з цим покидьком. Але якщо не залишиться інших варіантів… Я не завагаюся.

- У тебе не вийде, ти не такий, не зможеш, - сказав спроквола Дмитро.

- Ще й як зможу, - відповів Руслан таким тоном, ніби у власних можливостях нітрохи не сумнівався.

…І от тепер ця дівчинка сиділа біля його ніг. Руслан не зводив з Поліни погляду, доки її дядечко бубнів щось вибачально-ввічливе. Він не слухав. Дівчина обережно витерла кавову пляму, наскільки це було можливо, а тоді підняла очі і сказала:

- Здається, слід залишиться.

- Можливо, й залишиться, - відповів, ловлячи її погляд.

Це вперше бачив такі очі. Світлі з легким блакитним відтінком. Чисті, майже прозорі, кольору гірського струмочка. Вони виглядали майже нереальними вкупі з темним каштановим волоссям дівчини. А ще були якимись… заляканими?

Руслан не міг позбутися відчуття, що ця Поліна чимось нагадує загнане дике звірятко. Якось не так мала б виглядати виплекана у любові дядька племінниця, як про неї розказували усі. Біля сонячного сплетіння заворушилися недобрі сумніви.

І те, з яким виглядом вона сиділа у його ногах… Це не те, щоб тривожило, але пробуджувало дивні інстинкти, поки що надто слабкі, щоб їх ідентифікувати і розібратися.

Поліна підвелася і занесла на кухню рушника, а тоді повернулася і сіла на другому диванчику, якраз навпроти.

- Поля вчиться на менеджменті в нашому університеті, - почав розказувати Наконечний. – Вже четвертий курс…

Звучало як хвилинка реклами.

Навіщо вся ця комедія, думав Руслан, коли про все вже домовлено. Схоже, цей покидьок отримує особливу втіху від фарсу. Чи просто хоче показати, який він хороший? На біса? А так, ще ж не знає, що Руслану відома його справжня натура. 

Поліна дивилася кудись під ноги, сиділа з незворушним виглядом, мовби намагалася абстрагуватися, щоб не чути, що говорять про неї. З усіх сил приховувала, як їй незручно і неприємно.

Дядько почав розказувати якусь завчену історію про те, як душі не чує у племінниці. Аж тут забринькав його смартфон. Він узяв пристрій, що лежав на столі, і нахмурився.

- Важливий дзвінок, я відійду на кілька хвилин, - сказав, підводячись.

Руслан провів його поглядом до дверей, що були біля сходів. У вітальні нависла громіздка, задушлива тиша.

Поліна вагалася. Чи має спитати щось ввічливе? Грати роль гарної племінниці і закінчити розповідь дядька? Або за ці короткі хвилини дізнатися, чи цей Руслан раптом не її лісоруб? Вже хотіла розтулити рота, але перетнулася з ним поглядом, і слова застрягли. Він ковзав поглядом по її фігурі, але дивився так, як дивляться на придорожню каменюку – як на щось геть неважливе. Як на предмет, що випадково потрапив у поле зору і взагалі не вартує уваги, та нічого цікавішого навколо все одно нема. Тільки навіть у такому байдужому розгляданні Поліні чомусь вчувалася небезпека. Вона достатньо стикалася з небезпечними чоловіками, щоб уміти їх відрізнити з першого погляду. І він був одним з таких.

- Знаєш, чому я тут? – спитав Руслан.

- Можливо, Ви…

- Можна «на ти».

- Можливо, ти тут… через мене?

Власні слова у першу мить здалися їй надто зухвалими і самовпевненими, але Руслана вони не здивували.

- Через тебе, - він відповів коротко і замовк, очікуючи якихось її питань.

Проте Поліна спитала геть не те, що гадав почути.

- Мені варто тебе боятися?

Запитання саме вислизнуло з її вуст, але поцілило, вочевидь, у потрібну мішень, так що брови Руслана підстрибнули.

- Варто, - відповів, не завагавшись.

Поліна опустила очі, але різко підняла їх від того, що почула далі.