9

"Не роби дурниць. Не здумай наламати дров. Навіть не посмій показувати свій норовливий характер. Не твори нісенітниці."

Якби вам торочили таку чортівню ледве не кожну годину протягом двох днів, то не виникнуло б у вас бажання зробити все навпаки та довести людину, яка намовляє вас бути слухняною і чемною, до сердечного приступу? Адже люди не папуги чи то собаки, яким варто повторяти одне й те саме чорт знає скільки разів, щоб тваринка виконувала команду ідеально та без заминок. Навпаки мені здається через такі слова і їх постійне повторювання хочеться зробити протилежне, щоб спеціально насолити й показати, що ми не будемо прогинатися під чиїсь бажання. 

От і мені хочеться брикнути, хвицьнути копитцем та послати Валентину Миколаївну далеко та надовго. Перед цим звичайно ж наробити дурниць, наламати дров і все по тому списку, що озвучила мені жінка. Вона ніби відчувала, що ми з Віккі домовилися про цю втечу, і почала мене застерігати від необдуманих вчинків. Хоча... Які ж вони необдумані? Я не знала, що може бути гірше життя з чоловіком, який позаду має достобіса кримінальних справ, якщо прислухатися до людей навколо, а тепер спочиває на нарах за вбивство... Реально, щось може бути гірше, ніж жити з такою жахливою персоною? Я нічого не бачила більш кепського ніж це на небокраї, якщо у вас будуть варіанти, то ви чиркніть мені лист та передайте совою, хоч чимось займуся в період цього бісового очікування...

Валентина Миколаївна та режим очікування. Це дві речі, які добряче сиділи у мене вже у печінках за ці два дні, котрі я проводила в цьому чортовому домі. І якщо жінку можна було просто ігнорувати, і в думках потирати задоволено руки від того, що рано чи пізно я зроблю їй наперекір, то от з очікуванням було набагато важче... З однієї сторони я дуже надіялася на те, що знайомий Віккі не відмовиться від допомоги й витягне мене з цього будинку, поки не повернеться Девіс. А з іншої... Судячи зі слів тієї самої Валентини Миколаївни, то Аарон наразі займається розв'язанням своїх проблем і найближчим часом має повернутися додому. Коли я спитала у покоївки яким чином він може витягнути свою п'яту точку з халепи, якщо сидить за ґратами, то жіночка "мило" мені повідомила, що "це не моя справа, і не варто пхати носа туди, куди не просять". 

Оскільки мені категорично було заборонено відвідувати в ці дні університет, і взагалі виходити за межі даного будинку, то у мене залишалося тільки два заняття - читати книги, яких принесли достобіса у мою кімнату, і споглядати у вікно на краєвиди й мріяти, що колись пані доля повернеться до мене обличчям, а не тим, чим завжди, і у мене знову все буде більш-менш добре. Що у мене будуть знову подруги поряд, університет, плани на майбутнє...

Тож і в цю мить я сиділа на підвіконню та малювала рожеві мрії в голові, яким можливо не доля була збутися, але які хоча б трішки розбавляли ситуацію та робили її не такою катастрофічною. Це певно був вже сто п'ятдесятий раз за ці два дні, як я втупилася поглядом у вікно та розглядала різні деталі. Все було як завжди, буденно, не особливо цікаво, монотонно... До певного моменту, поки через залізні ворота на територію будинку не в'їхало три автомобілі. Одне за одним. Цілою процесією. Вервечкою.

І це не залишило мене байдужою. Я не змогла далі споглядати на все це зі спокійним серцем. Тим більше на подвір'ї почали активно бродити туди-сюди люди Девіса, як тільки автомобілі зупинилися, а апофеозом моєї цікавості став момент, коли з будинку вискочила Валентина Миколаївна та почала активно жестикулювати до охорони Девіса. Жінка явно була заведена та нею керували емоції. Що теж було дивним, адже зазвичай вона була доволі спокійна та врівноважена. Бурчала багато, але сама по собі трималася достойно.

Я не змогла всидіти на місці, таке враження, ніби я до цього сиділа на тисячу голочок своєю п'ятою точкою, а тепер нарешті змогла встати й все заспокоїлося. Тільки от ні чорта я не заспокоїлася, а навпаки притулилася чолом до скла, щоб не проґавити ні однієї деталі, що творилася на вулиці. Ситуація явно не була ординарною...

Можливо це... Приїхав той знайомий Віккі, який і має мене висмикнути з лап Девіса та його зграї бридких покидьків? Хоча... Я так само швидко почала себе заспокоювати, як і завелася. Якби це був той знайомий, то він робив би все "по тихому", а не нахабно так з'являючись на подвір'ї Девіса. Плюс охорона Аарона не допустила б проникнення на територію якихось незнайомців. Тож... З цієї всієї логіки випливав інший, до болю в грудях неприємний висновок... Це певно відкинувся з зони мій офіційний чоловік... Якого я як щаслива та до безтями закохана дружина зараз маю зустрічати з широко відкритими обіймами на вулиці, а я тим часом падаю розчаровано на ліжку, адже приїзд цього мерзотника означає, що я звідси нікуди не подінуся й буду "задовольняти" мого чоловіка...

Та все ж ігнорувати все, що відбувається неподалік мене, та абстрагуватися від навколишнього світу ні чорта не вийшло. Ледь вловимо для мого вуха, але все ж не реально, щоб не почути, почулося гупотіння по будинку. Якісь ніби поспішні кроки, розмови на підвищених тонах. І взагалі ця поява цих автомобілів на подвір'ї викликало неймовірний ажіотаж, навіть якщо врахувати Валентину Миколаївну, яка навіть через вікно було помітно, що добряче заведена. Ніби в неї почав виливатися з каструлі борщ на підлогу, а тільки недавно був зроблений ремонт в домі, і за свою халатність жінка може позбавитися від своєї голови. Ну гаразд, це вже мої незбутні мрії, адже я ненавиділа це кодло, і цю жінку в тому числі, але вона точно не виглядала спокійною та врівноваженою. І мені не здавалося...

Саме ці не стикування змусили мене підірватися з ліжка та прилинути поглядом назад до вікна, де вже з автомобілів повиходили люди. Тільки чоловіки. В чорних костюмах і чорних сорочках. Ніби вони таким чином хотіли показати наочно, що нічого хорошого не слід очікувати від них. Начебто намагалися тільки вже зовнішнім виглядом продемонструвати, що їх варто боятися. Я навіть не сумнівалася в тому, що в кожного з них з собою є в наявності пістолет...