2

Виходить, що я залишилася наодинці зі всіма своїми проблемами та тепер маю самотужки або якось з них виплутуватися, або схилити голову та не рвати собі серце навіть цими дурними спробами?

Саме з такими думками я сиділа в тій кімнаті, де не так давно відбувся цей трилер за моєї участі та участі Рудольфа, а наразі відчувалося це так ніби минула ціла вічність між тим, як глечик приземлився мужику на голову, і тим, як я наразі сиділа на дивані й гнітила свою свідомість чим раз сильніше та важче. Виникла ціла прірва між надією втекти звідсіля від Аарона якомога далі та розпачем від того, що все зазнало краху, а я тепер очікую на того, від кого бігла з цього будинку з усіх ніг. Очікую того, чого не знаю й це найбільше мене розчавлює та гнітить завдаючи неймовірного морального болю. Фізичний біль у порівнянні з моральним взагалі ніщо...

Але що дивно, так це те, що в той вечір більше ніхто не забажав зі мною спілкуватися чи просто хоча б дізнатися як я себе почуваю та чи мені нічого не потрібно. Хоча, про що це я, коли це комусь було цікаво, як і що зі мною? Всім було плювати на мене, і ніхто цього навіть не приховував, а навіть наочно це мені демонстрував. Та все ж ні Рудольфа, ні Валентини Миколаївни, ні навіть самого містера тирана я більше не побачила та не почула в той вечір, і навіть не помітила, як досиділа до середини ночі, а потім втома та всі переживання протягом дня накотилися на мене величезною хвилею, мої повіки стали важкими та я заснула.

Прокинулася я від відчуття того, що на мене хтось дуже допитливо дивиться, а оскільки моя нервова система була розхитана, то не дивно, що я підскочила на дивані, як в одне місце вжалена й опинилася на своїх двох. Я очікувала побачити Девіса, який рано чи пізно мав повернутися зі своєї поїздки та прийти до мене в кімнату, щоб втілити свої бажання в реальність, але несподівано моїм візитером виявилася покоївка. Теж не найкращий варіант, але куди приємніший, ніж її господар.

- Що таке? - Я не намагалася надати цьому питанню хоч якихось приємних ноток, тому що після останніх подій я зневажала цю жінку й більше не вважала її своїм командним гравцем. Взагалі тупо було розраховувати на те, що вона піде проти свого господаря, котрий певно їй платить величезні кошти, але все ж, хоча б якесь співчуття могла виразити, а не втокмачувати мені в голову, що я дурепа через те, що не слухаюся Девіса.

- Переодягайся, водій очікує на тебе внизу, - Валентина Миколаївна також судячи з усього не палала бажанням залишатися в моїй компанії надто довго, тому поклала якісь пакети на диван переді мною та вже вирушила до дверей, щоб певно випурхнути наступної секунди з кімнати.

- Куди переодягатися? Навіщо переодягатися? - Мало того, що я була ще зі спросоння й не повністю прийшла в себе, так ще й ці накази дещо дивні, як для мого сонного мозку. Який ще водій на мене очікує? Про що це вона торочить?

- У твій університет. Якщо він тобі звичайно ще потрібен, - не вимовила, а просто виплюнула ці слова жінка в мою сторону та все ж таки покинула мене наодинці з хаотичними думками, які літали туди сюди по моїй голові, як тенісні м'ячики, котрі відскакували від стін в різні боки.

Щоб трохи усвідомити, що взагалі відбувається тут і зараз, я заглянула в пакети, котрі принесла покоївка, і виявила там одяг. Не мій одяг, а якийсь новий, ще з бирками на ньому, але що найцікавіше було так це те, що він підходив мені по розміру. Ще й плюс до всього в одному з пакетів я знайшла... Лотки з їжею. Якби певно в ту мить люди побачили мій вираз обличчя, то певно подумали, що я ніколи не бачила їжу в очі, але, чорт забирай, що це за таке трепетне піклування про мене та мій шлунок? Чи взагалі притаманне цим людям слово "піклування" стосовно інших?

Якщо з їжею ще було більш-менш зрозуміло, що це справа рук Валентини Миколаївни, бо я дуже сильно сумніваюся, що Девіс стояв біля плити заради мене, то хто купував одяг й шукав саме мій розмір? Кому це настільки було треба, щоб витрачати свій власний час й свої зусилля?

І ще мене одне дуже цікавило й не давало спокою... Чому той тиран віддав наказ доправити мене до університету? Навіщо йому все це? І найголовніше... Якщо мужик відправляє мене в навчальний заклад, значить він не боїться того, що я можу втнути якусь чортівню, а якщо він стосовно цього не переймається, то... На цьому світі вже більше немає ні кого, хто міг би мені допомогти? Всіх конкурентів усунуто?

Що ще збентежило мене так це те, що у мене був новий водій, і я так зрозуміла він же і персональний охоронець для моєї персони. І власне не цей факт привів мене до роздумів, а те, що Девіс чомусь змінив персонал чи як то варто називати його підопічних. Чому? Невже він щось запідозрив після минулого разу, коли я змогла обвести навколо пальця його минулого охоронця? Означає це те, що того мужика покарали за погане виконання своїх обов'язків, і тепер він як мінімум не знайде роботи в цьому місті, а як максимум... Ну для максимуму я залишила відкрите вікно, адже там могло трапитися будь-що, нічого не можна було відкидати в сторону, якщо йшлося про Девіса та методи його виховання. Котрі мені найближчим часом доведеться відчути на власній шкірі...

Я не розуміла навіщо мені той університет та навчання в ньому, от взагалі не петрала, що корисного може він мені принести в цьому новому житті. Вступала я в цей навчальний заклад тільки заради того, щоб мати хоч якесь світле майбутнє й не залежати морально та фінансово від батьків, а тепер все кардинально змінилося. На світле майбутнє тепер навіть найменших сподівань не було, і якщо я хотіла втекти від влади тата наді мною, то тепер доля глузливо вказувала на мене пальцем та сміялася так, що стіни здригалися від цього реготу. Адже я бігла від впливу доволі владної людини й потрапила в лапи того, хто таких як мій батько на сніданок їсть кожного дня та в неймовірній кількості. 

- Уляна! Уляна! Стій! - Цього разу тактика Девіса була якась інакша, бо ніхто не йшов слідом за мною в університет, як то було минулого разу, але все ж таки когось зацікавила моя персона так, що не реально було не почути цей крик позаду.