Стажер

Високий брюнет спирався спиною на кам’яну стіну університету, ліниво блукаючи поглядом по людях, що проходять повз. Он там студенти переходять дорогу і голосно розмовляють про викладача з історії. Повз нього пройшли хлопець і дівчина, які тримаючись за руки обговорювали плани на вечерю. А у парку навпроти  – мами, які ледь-ледь поспівають за своїми гамірними дітьми. І саме один такий маленький бешкетник привернув увагу Чонгука. Хлопчисько втікав від мами, яка гукала його по імені і просила бути обережним. У малого було пухнасте шоколадне волосся та поцятковане ластовинням обличчя. Через його голосний сміх у Чонгука відразу в голові з’явилась картинка одного новенького, який змінив його життя з першого ж дня їх знайомства. Стільки років пройшло, а він ще досі згадує Техьона.

Чонгук відштовхнувся від холодної поверхні і поправив свою чорну кепку, натягнувши її більше на чоло, закриваючи очі. Якщо порахувати, вони не бачились десь тринадцять-чотирнадцять років? Остання їхня розмова відбулась ще у початковій школі. Чонгук і досі пам’ятає все в деталях: свої соплі перемішані зі слізьми, міцні обійми з найкращим другом і його не менш голосні схлипи. Вони сиділи під величезним деревом за школою, подалі від чужих очей і прощались. Ніхто не знав, як довго вони не зможуть побачитись, але Чонгук не очікував, що пройде аж стільки часу. А образ хлопчиська з ластовинням, круглими щоками і маленькою родимкою на кінчику носа досі з'являється перед очима. І його легенькі поцілунки-метелики того дня, і багатьох інших, інколи фантомно відчуваються на повіках. 

 – Що ти став тут, Гуку,  – налетів на його спину Хосок, міцно стискаючи в обіймах одною рукою за шию.  – Людям прохід закриваєш. 

Чонгук виринув зі своїх марень, повністю переключаючи увагу на одногрупника. Чон Хосок був веселим, а головне дуже гучним хлопцем. Його знав весь їх потік економістів, і далеко не через добру успішність. Хлопець перед ним стояв в подертих на колінах синіх джинсах, які здавались йому великими, та білій сорочці, верхні ґудзики якої ніколи не знали про своє призначення. Ключиці Хосока виглядали з під легкої тканини, застерігаючи своєю гостротою, а міцна шия завжди була прикрашена різними аксесуарами. Чонгук бачив його навіть з чорним, шовковим чокером. 

 – Тебе взагалі-то чекаю,  – відповів Чон, вибираючись з під міцних обіймів друга. Від нього як завжди пахнуло одним з тих дорогих одеколонів. 

 – Міг би піти до Джина, що тут тирчати?  – скептично оглянув його хлопець.  – Тільки людей лякаєш в цьому своєму вбранні. Закінчуй вже зі своєю фазою гота. Ніби не сопляк більше.

 – Йди до біса.

 – А ти хіба не від нього?  –  зареготався Хосок і знову схопив Чона в свої лещата обіймів. Чонгуку й досі було дивно, як вони змогли подружитись. Настільки різні, але стали справжніми братами.  – Ну що, ходімо? 

 ***  

Хлопці сиділи за барною стійкою невеличкого кафе. Заклад був наповнений розмовами про нескінченні пари та запахом кориці від пухких булочок. На стінах висіли картини з пухнастими цуценятами, а по кутках стояли горщики з високими вазонами. Чонгук смакував солодкою випічкою, запиваючи її кавою з двома ложечками цукру, прикидуючи в голові план додаткових вправ в залі. І Чону було зовсім байдуже за своїми роздумами до розмови друзів, допоки мова не зайшла про нового працівника. 

 – Я вчора провів з ним співбесіду. І відразу покликав на стажування. З пʼяти кандидатів, він єдиний назвав моїх цуциків гарнющими,  – розповідав Джин, активно жестикулюючи руками,  – і це мене...

 – Гарнющими?  – перебив його Чонгук напівслові.  – Він так і сказав?

 – Дивно, правда?  – повернув до нього голову високий чоловік з чорним, як макові зерня, волоссям. –Я подумав, що це знову ваші молодіжні штуки, але ні разу не чув такого ні від тебе, ні від Хосока. 

– Тобі лиш тридцять з гаком, а говориш як мій старий, – зареготав збоку Хосок і несильно стукнув старшого в плече, – на наступне дн чекай палицю, чи зуби вставні. Що більше хочеш? 

– Ти, з молоком на губах, – Джин знову повернув всю свою увагу на гамірного друга, не впускаючи можливості перекинутись кількома підколами. Чонгук припав губами до ще гарячої кави, ховаючи посмішку за білосніжною чашкою. Такі моменти йому хочеться назавжди закарбувати в себе в голові. Саме тоді, він відчуває себе частинкою чогось великого і справжнього. Чогось, що буває лише між людьми і зв'язує їх невидимими нитками дружби, прив'язаності, кохання чи любові. Чонгук думав, що ніколи не матиме такої ниточки з кимось ще, окрім батьків. На щастя Чона, Техьон тоді майже насильно прив'язав тим вузлом до себе, але забув перерізати, коли йшов. Інакше чому замість того, щоб посміятись з друзями, Чонгук знову поринув в минуле, до однієї і тієї самої людини. 

– А коли, – Чонгук прочистив горло, щоб замість хрипу виходили голосні звуки, – коли він має прийти? 

Джин не відриваючись від вже штурхань з Хосоком подивився на молодшого. 

– Хто має прийти? 

– Стажер, – хлопець знову притягнув чашку до обличчя, кава в якій вже закінчилась. 

– А, ти про нього, – чоловік шикнув на Хосока, який майже переліз через барну стійку, щоб щипнути Джина за бік. – Ми домовились на п'яту. Я просто йому все тут покажу і подивлюсь як він справляється з клієнтами. Сьогодні лише інструктаж і трохи справжньої роботи. 

– Так це вже через двадцять хвилин, – сказав Чонгук, блокуючи екран телефона, який лежав поруч. 

– Вже? Тоді забирайтесь, мені ще треба підготуватись. 

– Чому виганяєш відразу? Може ми станемо його першими клієнтами, да, Гуку? – Хосок нахилився в сторону Чона, поклавши велику долоню йому на плече. – Перевіримо цього стажера на стресостійкість.

– Ти своєю фізіономією відібʼєш в нього будь-яке бажання тут стажуватись. А він мені потрібен, щоб обговорювати своїх цуциків.   

– Я думав тобі потрібен компетентний бариста, – Чонгук підняв у посмішці кутики губ.