Розділ №13. Прокляте лате

Ранок настав занадто швидко. Промені сонця безсовісно пробиралися крізь вікно та змушували мружитись. Голова безпощадно гуділа — глухо, вперто, ніби всередині поселилося кладовище, а місцеві скелети влаштували гучну вечірку. Я валялася на дивані після безсонної ночі, терла очі й питала себе, за що цей світ мене так не любив. Єдине, що могло врятувати мій замучений мозок від ранкового апокаліпсиса та низького тиску — кава. Тому я швиденько привела себе до тями, наскільки це взагалі було можливо, та попленталася через дорогу, на аромат випічки.

«Твоя солодка правда» сьогодні нагадувала колонію кровожерливих зомбі, які ніби в одну мить воскресили й стали вимагати виконати всі їхні потреби. То тут, то там чулися вигуки з проханням тістечка, цукерок чи кави. А слідом за ними йшли незадоволені тиради про те, що сьогодні було занадто повільне обслуговування клієнтів. Зала виглядала настільки переповненою, що люди стояли біля вітрини, дихаючи одне одному в шию. 

Десь за цими всіма істотами крутився за прилавком спантеличений Арен та намагався вирвати ручку в кавоварки. Принаймні так мені здалося з боку. А от невгамовні відвідувачі ніби не бачили цього й все гучніше кричали: “Та зваріть мені вже це прокляте лате!!!”. Панянка була така скажена, що в якусь мить я навіть подумала, що Арен гаркне на неї, але ні, він стримався та продовжив знущатися з кавоварки. Тому я вирішила пошкодувати його нерви та свої очі, й протиснулася ближче за стійку, щоб допомогти.

— Що це мало бути…? — прошепотіла та рішуче штурхнула ведмедя в бік, вдаючи з себе місцевого баристу.

— Прокляте лате, — мало не загарчав він, натискаючи не ті кнопки. — Але я не знаю, як його зварити на цій чортовій машині!

— А Найтан де? — спокійно поцікавилася я, дивлячись, як він знову переплутав пару важелів.

— Йому погано після вчорашнього. Відлежується вдома, — нервово ковтнув він повітря й розвів руками. Я швидко вихопила в нього чашку, щоб зробити напій та нарешті відпустити ту скажену жінку. — Ми з Лі добросовісно вирішили залишити його вдома, щоб він лікувався. 

— Молодці. Так йому й треба, — мовила, рішуче ставлячи чашку та мило посміхаючись незадоволеній дамі.

— Міс Вайт! Міс Ва-а-айт, — протягнув він, витріщаючись на мене величезними нещасними очима, повними благання. — А можете трохи допомогти нам сьогодні? Я бачу, ви з цим монстром дружите краще за мене… А я вам зарплату віддам за сьогодні! І десерт! І в будиночку полагоджу все, що скажете!

— Та попрацюю поки, попрацюю, — присоромилась від його натиску. Видно, з цією кавомашиною в нього була давня війна. —  Не дарма ж баристою була.

Машина загуркотіла, затремтіла під моїми пальцями й прийнялась за роботу, а я мовчки стала обслуговувати інших відвідувачів, які стояли в залі. Зрештою, вони ж не винні, що якийсь скажений фенікс вчора увірвався до крамнички й мало не спалив тут все. Хто б таке взагалі міг передбачити? 

— Ви ж мій маленький медовичок, посланий з небес! — щасливо  пробурмотів він, тримаючись за краєчок стійки, мов за рідну матінку. 

— Заспокойтеся, — обернулася до нього й мило посміхнулася парочці, якій готувала два американо. — Краще розберіться з чергою…  Там ще кілька десятків стоять… Прийміть замовлення якось…!

— Вони мене з’їдять! — трагічно видихнув він, крізь зуби посміхаючись тролю.

— Не з’їдять, якщо Ви їх швидко відпустите. А якщо повільно, то станете їм поперек горлянки, — спробувала його підбадьорити. — Тому йдіть та працюйте! Вам нема чого втрачати!

Поки я збивала наступну порцію молока, у голові сам собою малювався Найтан й моя дурна совість пішла на нове коло жалю та сорому. Чомусь було так боляче, коли я думала про його спину, що хотілося кинути все це й піти лікувати в цю ж секунду. Й поки довкола мене змінювалися обличчя, я тільки те й могла, що готувати каву й мріяти про обід аби розпитати свого нового колегу про його святого  “боса”.

 Люди приходили, йшли, сміялися, бурмотіли щось про випічку й шоколад. Я готувала їм знову й знову каву та з кожною чашкою шум у моїй дурній голові потрохи стихав. Ставало якось спокійніше. Ніби все нарешті налагодилося й стало на свої місця. Я опинилася, там де завжди мала бути, але ніби загубилася через ті дитячі спогади й переїзд. Все ж таки робота була гарним антистресом й допомагала перемкнутися на ще щось, окрім свого шаленого життя. 

Серед усього цього кавового армагедону, серед свисту парової насадки й криків нетерплячих клієнтів, я відчула, як якось миті Арен обережно наблизився ззаду й торкнувся мого плеча. Тепла, важка долоня була настільки неочікуваною, що я ледь здригнулася.

— Зачекайте хвилинку, — пробурмотів він, нахилившись так близько, що я відчула, як його дихання торкнулося моєї шиї. Але не встигла я й слова вставити, як він натягнув мені на голову чорний фартух із білим логотипом «Твоя солодка правда». — Ось так краще… Щоб не заляпались, — мовив Арен  та підсунув мені на стійку кілька акуратно викладених тістечок з кокосовою стружкою. — Дякую вам, Міс Вайт. Бос казав, що вам має сподобатись ця смакота. Пригощайтесь.

— Все добре, — відповіла, глянувши на Арена, який так і стояв зі зніяковілим обличчям. Десерт дійсно мав дуже спокусливий вигляд, тому я нишком потягнулася відкусити одне з тістечок.  — Сьогодні побуду замість вашого «Боса». Все ж таки він врятував мене… Ми квити.