Розділ №12. Нічого спокусливого

Нічне повітря обпалювало шкіру. Мої щоки горіли в напівтемряві, поки я намагалася відновити дихання та привести себе до тями після всього пережитого. Я й досі не розуміла, як опинилася вдома. Пам'ятала лише, як притиснулася спиною до холодної стіни в коридорі, немовби вона могла дати хоч якусь опору після того, що відбулося. Перед очима раз по раз з'являвся Найтан, який кинувся затулити мене собою. Його обпалена спина. Його злякані очі. І Арен, який без краплі сорому прикривався першим ліпшим, що знайшов посеред вулиці. Видовище ще те…

Від поганих думок накривала нудота. Щоб якось сховатися від самої себе, я дістала з кишені телефон та відправила Майлі кілька фото, які зробив Найтан. І дарма, що він сказав, ніби вони розмиті. Для Майлі цілком зійдуть. Буде більш правдоподібно, ніж зроблені з високою якістю. Десь за прочиненим вікном гудів вітер, розвиваючи штори. Я стомлено ступила кілька кроків та впала на диван. Хотілося сховатися під ковдру, але навіть вона не змогла приховати, як сильно пульсувало всередині серце. Тому, коли телефон задзвенів, я мало не підстрибнула на місці.

— Майлі…? — видихнула у слухавку, потираючи чоло.

— Рейвен Вайт! Як ти могла приховати від мене такого красеня?! — пролунало від неї так гучно, що аж у вухах заклало. — Тепер я розумію, чому ти вирішила залишитися там. З такими сусідами твоє майбутнє в  повній безпеці. Єдине, що може постраждати — твоє маленьке серденько.

— Та що ти кажеш, — пробурмотіла я й закусила губу, щоб не видати, як наскільки її слова звучали комічно внаслідок недавніх подій. 

— Годі бути занудою! — зітхнула вона так гучно, що в мене аж у вухах зашуміло. — Ти вільна жінка! В п’ятдесяти метрах від тебе живе спокусливий красень! Ти просто зобов’язана піти до нього й спалити його серденько таким пристрасним коханням, щоб він не міг тебе забути!

— Спалити? — присоромлено перепитала. Перед очима знову майнули спогади: вогонь, що в нас летів, коли ми майже не доторкнулися одне до одного. Вона що, сьогодні захотіла потоптатися по всіх моїх травмах?

— А ти як думала? — розсміялася вона.  У слухавці щось гучно загриміло — напевно, знов кинула на стіл свою безсмертну пательню. — Іди поспи. А вранці одягни щось спокусливе та рушай до нього з вдячністю! І кави йому завари! Ти ж готуєш її як бог! Навіть у мене після неї з’являється бажання жити! Він точно оцінить твій дар! 

— У мене немає нічого “спокусливого”, — буркнула їй в слухавку та загорнулася назад в ковдру. По шкірі промайнула хвиля холоду.  — І взагалі немає нічого особливого, що б залицятися! 

— Якщо не знайдеш, у що вдягнутись — іди гола! Це точно справить на нього позитивне враження! — розсміялася вона, змушуючи мене закочувати очі. — А якщо все ж таки знайдеш щось миле — одягни його та збережи таємничість! Лиши одні спойлери! 

— Яка ще до біса таємничість…? — видихнула, й мимоволі згадала, як він побачив мене без рушника. Щоки знову спалахнули, і я відчула, як під пальцями пульсує шкіра. — Іди вже відпочивай, Майлі. А то тобі зранку ще Ітана треба постаратися не вбити.

— А може дозволиш мені його хоча б легенько туркою стукнути? — проскиглила Майлі, ніби я не знала, що її “легенько” було вдвічі сильніше за моє. 

— Лише морально, Майлі. Лише морально та словесно. А то зараз не найкращий час, щоб я витягувала тебе з поліцейського відділення. Май совість! 

— В мене її немає, — байдуже зауважила подруга.

— Іди в книжках пошукай, — буркнула заготовлену стандартну відповідь. — Кажуть, від читання вона з’являється.

— Нахабно брешуть! Але добре, Рейвен, піду я. А ти не сиди довго й теж лягай спати. Затишної ночі люба, — засміялася вона і, не попрощавшись як слід, кинула слухавку.

Телефон опустився разом з рукою вниз. Я виснажено заплющила очі, змушуючи себе зробити глибокий подих. Пальці невагомо торкнулися щоки — шкіра все ще пекла. Цікаво, це Найтан справив на мене таке незабутнє враження чи його підлеглий? Чи це просто я здуріла на старості років? 

Ковдра м’яко ковзнула по плечах, спадаючи до ніг й дозволяючи дихати трохи вільніше. Десь у темряві тріснуло — мабуть, на вулиці старі дерева теж не витримували тиску, який на них звалився. Я здригнулася всім тілом й знову притулилася до спинки дивану, ніби вона могла мене захистити від спогадів та правди, яку я не хотіла бачити. Перед очима раптом промайнув Найтан. Його спина горіла так само як зараз палахкотіли мої щоки. 

«Годі», — прошепотіла я сама собі та знову витягнула телефон, розглядаючи наше спільне фото.

— Сподіваюся, Арен допоможе тобі краще за мене… — пробурмотіла я в напівтемряві, наче він міг мене почути. Потім обережно опустила телефон на підлогу й притулила долоню до грудей, сповзаючи на подушку. Що б там не було, завтра наступить новий день та все владнається. Просто треба якось пережити цю ніч.