Розділ №11. Поранений босік

В крамничці панувала гнітюча тиша. Яскрава лампочка відбивалася в чорних мов скло зіницях, поки я зачаровано дивилась як чужі пальці тягнулися до моїх губ. Цього вечора Найтан ніби знущався з мене й випробовував нерви та витримку на міцність. І якби мені не було цікаво, наскільки далеко він може зайти, я б давно все це закінчила. Але ні. Чомусь хотілося побачити наскільки вміло він бреше, щоб зрозуміти як йому вдавалося це робити так, щоб навіть моя магія не усвідомлювала цього. 

Велика долоня невагомо застигла коло моєї щоки, поки я намагалася згадати як дихати. Найтан м’яко стискав губи, ніби й сам не вірив, що дозволяв собі це. Вологе повітря з важкістю проникало в легені, перехоплюючи подих. Я відчувала наскільки зростала напруга між нами. Як його дихання стало глибоким, важким. Як вся його сутність боролася сама з собою аби не злякати мене та не перетнути межу раніше ніж варто було б.  Він виглядав настільки вмілим актором, що моє дурне серце вірило йому більше ніж власному розуму, який твердив, що кохання з першого погляду неможливе. 

— Можна? — прошепотів спокусник, наближаючи пальці ще ближче та ледь торкаючись. Але варто було йому це зробити, як двері з грюкотом відчинилися впускаючи полум'я. — Якого біса...!

Я не встигла навіть здригнутись від неочікуваності. Не встигла й слова мовити, як незнайомець зі всієї сили кинув фаєрбол у нашу сторону. В кімнаті почувся тріск від полум’я. Вогняна куля мчала прямо в мене, розриваючи простір жаром, поки світ не звузився до суцільної палаючої плями. А слідом, до міцних обіймів, які закрили мене від неї. 

Десь позаду нас стояв такий рев, що хотілося закрити руками вуха. Ніби по команді Арен трансформувався у ведмедя та кинувся вперед, доки я панічно вглядалася в Найта, від якого пахло горілим. Міцна рука обвила мою шию, притискаючи до грудей, які вібрували від напруги. Він дихав так уривчасто, що мені здавалося ніби він от-от задихнеться. 

— Ви в порядку? — прошепотів він, не відпускаючи ні на мить. 

— Так, — відповіла йому, намагаючись відірватися від чужих грудей. 

В холі  чувся їдкий запах  диму. Настільки сильно, що здавалося,  ніби ми підсмажились. Вибух від фаєрболу все ще дзвенів у вухах, коли Арен знову заревів настільки гучно, що тонкі стіни крамнички затремтіли. Його тіло наче розірвало зсередини — хребет, плечі, ребра хруснули, потягнулися, обростаючи грубим хутром, темним та блискучим. Вже за мить на місці людини стояв величезний ведмідь — з круглими розлюченими очима. Він кинув на мене короткий погляд, аби впевнитись, що я жива ще, а потім вискочив через напівзруйновані двері до злочинця. 

Раптова тиша видалась ще гіршою за шум. Прогірклий дим проривався клубами під стелею. Крамничка пахла горілим деревом та ще чимось — різким, металевим. Ніби в якусь мить вогонь спалив не лише частину столу, а й нас обох. Тому я занепокоєно стала оглядати простір та з жахом помітила спітніле обличчя чоловіка напроти мене та його обгорілу сорочку. 

— Вам треба до лікарні… — прошепотіла, але він не дав договорити. Міцна  рука ковзнула з моєї шиї, й він повільно відсторонився. Лише тепер я побачила, як з-під розірваної тканини на його спині виднілися червоні плями. Він спробував розвернутися, щоб я не побачила, але було занадто пізно. 

— Не треба… — хрипко відповів він, ковтаючи кожен подих так, ніби кисень розривав його зсередини. — Амулет гарно попрацював. Опік швидко заживе. 

Але я більше не слухала. Моє серце шалено віддавалося у горлі, змушуючи панікувати та давитись повітрям. Хотілося бігти за допомогою, кричати на того покидька, або ж просто втекти від реальності. Зробити хоч щось, аби змінити ситуацію чи хоча б забутися. Натомість мені довелося  зробити глибокий подих, взяти себе в руки та подумати чим допомогти.

 — Сідайте, — вирвалося з моїх вуст, перш ніж я різко опустила чоловіка на стілець.  — Треба обробити рану. Де у вас аптечка?

— Лежить на кухні, коло вікна, —  тільки й мовив він, заплющуючи очі. — Все нормально…

—  Воно й видно, —  буркнула й кинулась за ліками. Шукати довго не довелося. Не минуло й кількох хвилин, як я розлючено стала обробляти опіки. — Насолоджуйтеся своїм “нормально”.

—  Обов’язково, —  буркнув він мені у відповідь та стиснув щелепи так, що аж вилиці виступили під світлом зламаної лампи. 

На секунду мені здалося, що він знову щось скаже — відштовхне чи збреше, ніби нічого особливого не відбулося. Але ні. Він просто сидів та мужньо терпів, ніби все ще боявся рухатися. Вишукана сорочка звисала шматтям, оголюючи спину з червоними плямами. З них вже почала відходити шкірка, обіцяючи завтра величезні пухирці та багато болю. Сильні плечі ледве здригалися, поки я намагалася обробити їх спеціальним розчином. 

— Дуже боляче…? — тихо зірвалося  з моїх губ, після чергового дотику. Я спробувала подути на рану, щоб так не пекло, але від цього невинного жесту Найтан лише сильніше смикнувся. 

— Більше, ніж я думав, — повернув він голову, зустрічаючись з моїми очима. — Але всіляко краще, ніж якби обпеклися ви. Я напевно збожеволів би, відчуваючи ваш біль. 

—  Мій біль…? —  перепитала, не розуміючи, про що він говорив. 

—  У мене є невеликий дар до емпатії, —  зізнався він, ледь знизавши плечима та наморщивши лоба. — Я відчуваю чужі емоції, як власні. 

—  Ви тому кинулися під вогонь…? —  ледь чутно зірвалося, коли я в черговий раз торкнулася опіку. —  Боялися, що відчуватимете мій біль?