Розділ №7. Шоколадний полон

Крапля води повільно стікала по блідому обличчі, опускаючись прямо на витончену шию, а звідти під тонку футболку.  Я сиділа за старим столом та загіпнозовано дивилася на темного ельфа, який тримав на лобі шматок м’яса, котрий я купила зранку в магазині неподалік. Хто б міг подумати, що він стане в нагоді за таких обставин… Знала б раніше, купила значно більший, щоб помилуватися на цю приємну насолоду довше.

— Яка спокуслива картина, — прошепотіла собі під ніс, все ще розглядаючи краплі на рельєфному тілі. 

— Що? — буркнув він, не піднімаючи очей. 

— Питаю, як ваш лоб? — відразу ж виправилась. — Може ще принести чогось холодного?

— Я й так вже промок, — протягнув ельф, а я подумки додала — “В цьому весь сенс! Маєш же ти мені хоч якось компенсувати втрачені нерви”. — Ще й від Найтана дістанеться… А ще казав, що ви нормальна беззахисна самотня дівчина…

— Я теж думала, що нормальна. Але життя переконало в протилежному. Дах тече, підлога скрипить, двері самі падають… — кивнула у бік Найтана. — Ще й сусід якийсь невдачливий, зі своєю бригадою маніяків повадився рятувати мене від власних дверей.

— Що невдачливий, то невдачливий, — пробурчав Лі, та знову приклав м’ясо. Вид у нього був такий, ніби він щойно вижив після війни. — Це ж треба було серед всіх можливих жінок в цьому клятому місці вибрати вас…

— Вибрати для чого? — поцікавилась, намагаючись зрозуміти, чому він так піклувався про мене.

— Самі спитаєте в нього. Я не лізтиму у ваші стосунки, — задер він носа та діловито відвернувся до вікна. 

— Які ще стосунки? Ми лише вчора познайомились. І те, не найкращим способом, — здивовано здійняла брови. З входу почулися кроки й замість Лі відповів Найтан.

— Сусідські! — буркнув спітнілий чоловік, витираючи чоло. Поранений лише криво посміхнувся та перевернув шматок м’яса іншим боком. 

— Ви до всіх своїх сусідів навідуєтесь посеред ночі, щоб потім зранку полагодити їхні двері? — іронічно запитала. 

— А ви дійсно хочете почути відповідь? —  вперто подивився він у вічі, змушуючи запнутися на хвилину. — Не питайте, якщо не готові почути правду. 

— Краще правда, ніж брехня, — байдуже знизала плечима. — І все ж… дякую за двері, але надалі попрошу вас не вриватися в мій дім без попередження. А то такими темпами я можу покалічити когось із ваших друзів.  

— Не переймайтесь за них, міс Вайт, вони самі кого завгодно можуть покалічити. Але так, я попереджу їх аби вони не блукали під вашими дверима без зайвої потреби, — погодився чоловік, відхиляючись на спинку стільця та закидаючи голову назад. — Віднеси інструменти в крамничку, Лі.

— Але ж…! — запнулася, коли  темний ельф беззаперечно втік з моєї кухні, залишивши після себе лише шмат розмерзлого м’яса та моїх розбитих сподівань. Я засмучено дивилася йому вслід, поки Найтан з якимось дивним поглядом розглядав мене. — Що?

— Він вам сподобався? — спантеличив мене чоловік своїм запитанням, поки відверто вивчав чорними очима. 

— Сподобався, — байдуже зауважила. Після Ітана мені всі чоловіки подобалися, які мені не зраджували та не брехали. — Чом би й ні? Красиве обличчя, проникливий голос, руки ростуть з правильного місця. А м’язи які…

— Які ж? — запитав Найтан, понижуючи голос. 

— Міцні. Знаєте? Такі, що за ними можна відчувати себе ніби за кам’яною стіною, — мрійливо протягнула, згадуючи,  як краплі стікали по мускулах. А що? Раз хлопця в мене більше не було, я могла собі дозволити розглядати кого завгодно. Зрештою, якщо Ітан знайшов собі когось, то жодні рештки совісті не мали мене турбувати. — Дивилася б на них вічність…

— Така собі “стіна”, якщо її можна туркою звалити з ніг… — пробурмотів собі під ніс Найтан та став стягувати футболку, поки я шоковано спостерігала за цим, неспроможна щось відповісти. Варто було зазначити, що він попри свій мішкуватий одяг мав значно краще тіло. Й помітивши мій подив, ніби знущаючись,  задоволено додав: — Дивіться собі на здоров'я…

— Як люб’язно з вашого боку було дозволити мені це… — не втрималась від іронії. — Вас нічого не турбує…? 

— Та ні, тут до біса спекотно, — посміхнувся він та став витирати краплі поту зім’ятою футболкою. — Я спочатку переймався, що вас турбуватиме мій голий торс, але ви ж самі сказали, що дивилися б вічність… “Вічності” не гарантую, але це літо можете насолоджуватись. Із задоволенням милуватиму ваші очі…

— Щоб вас…! — розчервонілась від нахабності. — І ж не збрехали…

— Не маю звички брехати про подібні речі, — розтягнувся він у посмішці, а в мене аж серце запнулося. — Чи ви хочете, щоб я вам збрехав?

— Не хочу! — випалила раніше, ніж подумала. — Я все ще не поповнила свої запаси солодощів… Тому спочатку віддайте мені цукерки, які я вчора забула у вас, і два десерти! А потім вже брешіть…

— Власне, я хотів сказати вам, що маю для вас компенсацію за всі неприємності, які завдав, — чоловік нахилився ближче, виставляючи на показ сильні руки, на яких виднілися вени. Я так задивилася на них, що не думаючи ляпнула зайвого.

— Дверима не прийму, лише натурою! — зірвалося з язика. Найтан лише розкотисто засміявся та зробив глибокий подих аби заспокоїтись. — Я хотіла сказати, що…