Розділ №6. Непрохані гості

Новий день зустрів мене дивним спокоєм. Небо вже не хмурилось, а крізь фіранки пробивалося м’яке сонячне світло. Мабуть, це був перший ранок за останній тиждень, коли я прокинулася без бажання вбити когось. Чи хоча б розплакатися в подушку від низки проблем, які на мене звалилися за останній час. Чужа тепла кофта виявилася на диво затишною, хоча й занадто великою. Втім, обирати особливо не доводилося і я була вдячною Найтану за те, що сходила в продуктовий магазин та на пошту в мішкуватому спортивному костюмі, а не в вологому рушнику. Хоча б не мала вигляд божевільної.

Поснідавши кавою та яєчнею, я прийнялась прибирати цей нещасний будиночок. Було до біса дивно стирати залишки чужого життя з полиць. Дурні статуетки, политі кавою книжки, купа пилу та безглуздих дрібничок. Я, напевно, витратила годин п’ять поки повиносила все це на смітник. Пальці пропахли сирістю та чужими спогадами, від чого хотілося вимити їх знову з милом. Але варто було мені сунутись на кухню, як зі входу почувся скрип дверей.

— Прохідний двір якийсь, — пробурмотіла собі під ніс та попрямувала на звук. За порогом стояв старенький нотаріус з такою посмішкою, ніби  виграв у лотерею, а не прийшов сюди.

— Вибачте за несподіванку, міс Вайт, — промовив він, щось заклопотано шукаючи в сумці. — Я буквально на кілька хвилин! Приніс вам підписані копії та новеньку картку з рахунком Вашого батька. Ви тепер законна власниця і я вам більше нічого не винен.

— Дякую вам! — полегшено видихнула, радіючи, що паперова тяганина нарешті скінчилась. А потім згадала його вчорашні слова й вирішила перепитати. — Слухайте, а ви, випадково, не знаєте когось, хто міг би полагодити двері? А то вчора весь вечір ловила їх від протягу.

— Знаю одного…. Трохи буркотун, але руки золоті, — підняв палець вгору й заклопотано намагався знайти візитівку. — Я саме буду проходити повз його дім, тож заскочу й попрошу  навідатись до вас. 

— Дякую вам, а то спати лячно, — зітхнула я, витираючи долоні серветками. — Вчора мало сусіда не прибила ними. Протяг подув й вони відчинились перед його носом.

— Сусіда…? —  раптом зупинився він, знизив голос та промовив: — Часом не з “Твоєї солодкої правди”?   

—  З неї, з неї… — з жахом згадала минулий день. Слава всім святим, що він закінчився! 

— Тримайтесь якомога далі від власника “Солодкої правди”, — тихіше промовив старий, нишком оглядаючись по сторонах. — Колись його підозрювали у вбивстві власного батька. Просидів у в’язниці аж доки адвокат не визнав його невинуватим. Але...

— Але…? — шоковано видихнула разом з ним. В голові не вкладалося, що  Найтана судили. Він же точно нікого не вбивав, моя магія ніколи не помилялася. 

— Але після того він почав наймати на роботу колишніх злочинців. Значить, щось таки було… Кажуть, його персонал — це суцільні колишні арештанти, — Брайт знизав плечима. — До того ж вбивцю так і не знайшли. Подейкують, що він просто зумів домовитись з адвокатом. Але місто маленьке й все пам’ятає, відмінно від проплачених бюрократів. Вам краще уникати подібних людей. 

— Дякую за попередження, — холодно кивнула я, не маючи сенсу щось додати. Зрештою, це була хвороба всіх невеличких містечок. Тут  всі знали всіх, та знали все про всіх. — І за майстра також.

— Бережіть себе, міс Вайт, — посміхнувся нотаріус, заклопотано подивився на годинник  та, нарешті, попрощався.

Зламані двері обережно рипнули, змушуючи мене наморщити лоба від противного звуку. В якомусь сенсі я мала бути вдячною батьку за те, що він знайшов собі нову пасію та вигнав нас з дому. В цьому місті плітки ширились зі швидкістю світла, й з моїм даром мені б не дали жити спокійно. А презирливих поглядів вистачало й так.

Криво посміхнувшись самій собі, я пішла на кухню, щоб зробити невеличку перерву. Варто було лише зробити перший ковток, як почувся гучний звук дрилі зі сторони входу.  Кава неочікувано стала в горлі і я закашлялась, на ходу хапаючи металеву турку й шукаючи того, хто повадився вкрасти цей непотріб. Але як тільки моя нога ступила в хол, я зрозуміла, що варто було хапати не її, а принаймні пательню. Так би в мене були хоч якісь шанси вижити в цій сутичці… а так…

Моя улюблена турка в пориві пристрасті та праведного жаху полетіла в голову двометрового темного ельфа, який саме знімав двері з петель. Чи то він мав алергію на неї, чи то пристрасть моя була настільки велика, але почувся глухий звук і нахабний крадій впав на підлогу. А зверху на нього полетіли старі нещасні двері, які я таки зуміла врятувати. 

— Що за…? — почувся знайомий голос зі сторони входу. — Лі…? Що сталося? 

— Містер Блек…? — не менш шоковано запитала, тримаючись за кляте серце, яке вистрибувало з грудей. — Що ви тут робите?

— Двері прийшов полагодити. По-сусідськи, — ніяково зауважив він, припідіймаючи їх з ельфа й дивлячись на мене якимось дивним поглядом. — Ви  всіх своїх гостей так зустрічаєте…?

— Лише тих, які вриваються у мій дім без запрошення та намагаються вкрасти мої двері, — буркнула, все ще відходячи від страху. 

— От бо-о-овдур… — примружився Найтан, потираючи чоло. — Я ж казав тобі постукати та попередити… Що за телепень високородний…? — погляд чоловіка зачепився за турку, коло його ніг. — Це ви його нею в нокаут відправили…?

— Не дивіться так на мене… — засоромилась та моментально опустила погляд. — Вона просто вчасно опинилась під рукою. Хай ще подякує! Там трохи далі лежала пательня…