Розділ №5. Моє особисте прокляття

Шалене серцебиття віддавалося шумом у вухах. Долоні тремтіли від переляку, а я як навіжена проводила поглядом Найтана Блека, котрий одним різким рухом повернувся до мене спиною та зачинив двері  зі зламаним замком. Він нервово намагався підперти їх собою, але ті, як на зло, не слухалися. 

— Що за кляті двері! —  лаявся він, все ще не відпускаючи ручку. А я відмерла та нарешті загорнулася назад в рушник. Рішення було не найкраще, але особливо вибирати не доводилося. —  Вони самі відчинилися, чесне слово! Я не вривався до вас!

— Я знаю...  — простогнала в розпачі. — Вони зламані. Але я не думала, що їх винесе  від протягу! Тим паче коли ви надумаєте сюди заявитися! 

— Я просто хотів перепросити за... — провів він долонею по волоссю, заплутавшись у власній вині. — Я вже навіть не знаю за що саме мені перепрошувати… Відчуття, ніби мене сьогодні прокляли... Ви вже прикрилися?

— Що за дивне питання… — скептично протягнула від абсурдності ситуації. — Немає мені що робити, як спокушати вас своєю замерзлою кістлявою тушкою… 

— Не зліться, я просто хотів прибрати за собою цей гармидер... Другий десерт пішов підлозі в обійми, — пробурмотів він, повертаючись обличчям до мене. Але коли побачив у чому я одягнена, то опустив знову очі. — Не хочете одягнути щось більш… тепле?

— Дуже смішно, — скривилася та ображено надула щоки. — Я б, може, й хотіла, але ви мені кофту забруднили, а я її випрала. В домі нічого, крім рушника, немає. Я не розраховувала на таку теплу зустріч зі всіх сторін. Це місто, видно, хоче мене сьогодні остаточно добити. Тож ідіть, й нехай це відбудеться без зайвих свідків.

— Але ж...? — тільки й вичавив він.

— Ідіть вже! Не робіть цей день ще гіршим! А то вам всього шоколаду в крамничці не вистачить, щоб відкупитися потім!

В кімнаті повисла тиша. Десь з вулиці знову гримнуло і я стрепенулася від гучності. Містер Блек повільно вийшов за двері та постарався зачинити їх. Але вони все одно трималися погано, й мені довелося брати шматок газети, щоб засунути в щілину для фіксації. Завтра треба буде однозначно знайти майстра, який би міг полагодити це чудовисько. А то такими темпами мене дійсно якийсь маніяк вб'є, поки спатиму.

Шоколадний десерт цього разу пахнув карамеллю так смачно, що мій живіт розпачливо забуркотів. Було не так шкода того, що мене побачили в не зовсім пристойному вигляді, як того, що жахливо хотілося їсти. А така краса дарма валялася посеред холу! Мало того, що валялася, так ще й спокушала мене своїм розтоптаним виглядом. Он, навіть кришка відлетіла й тістечко з кремом перекотилося кілька разів...

Втомлено видихнувши повітря я поповзла на кухню в пошуках смітника, серветок та ще чогось, чим би витерти весь цей безлад. Але варто мені було повернутися, як у двері знову постукали. Від поштовху, папір випав й в будинок пробрався черговий протяг. 

— Можна увійти? — запитав містер Блек, тримаючи в руках два пакети. Я дивилася на нього, як на особисте прокляття й чекала чергового армагедону.

— Ви зібралися до мене переїхати? — стомлено перепитала, намагаючись роздивитися, що ж він приніс. — Чи це, щоб моє тіло культурно винести на смітник потім?

— Я ніколи не вбивав людей, — твердо сказав він, моментально  напружуючись. — Що б вам там не говорили про мене, але я ніколи не підніму на вас руку.

— Та знаю я, знаю. Ви у нас по десертах, я помітила вже, — пожартувала. Цікаво, що там такого про нього пліткували, якщо він так переймався? І ж не збрехав. — То чому ви повернулися? Щось забули?

— На скільки я розумію, ви у місті проїздом. І через мене ви опинилися, — запнувся він, дивлячись на мої голі ноги. А я аж замилувалася тим, як він намагався підібрати слова. — В "такому" становищі. Тому найменше, що я можу для вас зробити — це дати вам свої речі...

Найтан поклав один з пакетів на диван та дістав з нього свій спортивний костюм — чорну байку та м'які штани. Я дивилася на це, ніби на восьме чудо світу й не знала з чого почати. З того, що я не злидарка? Не безхатько? Не...?

—  У нас ночі прохолодні, тому не відмовляйтесь. Я лише зранку їх вдягнув один раз, щоб прийти в крамничку, — вирвав він мене із роздумів. А побачивши, що я вже розтулила рота, поспішив перебити: — Потім робіть що хочете з ними!  Висилати поштою не потрібно, можете просто викинути чи віддати комусь. Просто візьміть вже!  

— Хіба вони вам не потрібні? Навіщо ж викидати...? Чудовий, теплий одяг... — запитала, спокійно забираючи костюм у свої руки. — Дякую за них. Я завтра ввечері заберу свої валізи з пошти, випру та поверну вам костюм.

— Ви… зібралися жити в цьому домі? — здивовано перепитав чоловік, поки я притуляла до себе речі. — Хіба він продається?

— Ні, не продається...  — стиснула зуби. — Він дістався мені в спадок від батька.

— Батька...? — шоковано перепитав містер Блек роблячи крок на зустріч.

— Так, він нещодавно помер. Оскільки  спадкоємців не було, то ця розвалюха дісталася мені.  Й мені доведеться якийсь час тут пожити. Тому ваші речі не постраждають, — спробувала вичавити з себе посмішку. — Принаймні, якщо ви знову не розіллєте щось на мої груди… Чому ви на мене так дивитеся?

— ...а як вас звати? — знервовано запитав Найтан, обводячи мене швидким поглядом. А потім, ніби згадавши щось, вирішив додати. — Було б непогано знати своїх сусідів особисто. Нам доведеться часто бачитись. То ж... Як до вас звертатися?