Розділ №3. Несвідомі домагання

Добре, Всесвіте, коли я казала, що хочу жити солодким життям, я мала на увазі "безтурботним", а не з десертом на светрі! І те, що якби я була сама зараз, то хоча б спробувала той величезний шматочок крему, який сповзав по моїх грудях — ще ні про що не говорить! От зовсім! І розширені зіниці власника крамнички — теж! У нього просто все життя перед очима промайнуло в очікуванні моєї істерики. А я що? А я нічого... Дивлюсь, як сметанний крем капає з мене на підлогу й ледве стримуюсь, щоб не заплакати... От що за день-то такий...? Ні дому, ні правди, ні десерту…! Он, геть вишенька нещасно покотилася підлогою...

Я так задивилася на цю спокусу, про яку мріяла останні хвилини, що навіть не помітила, як чоловік кинувся витирати серветками чорний светр. Чужі руки нахабно намагалися чи то виправити ситуацію, чи то зробити все ще гірше, поки я зі здійнятими бровами завмерла на місці. Навпроти мене з таким же шокованим обличчям стояв велетень й тихцем пхав власника в ребро:

— Бо-о-осе…! Бо-о-осе…! — шепотів він, злякано блимаючи величезними очима та тихцем штовхаючи його в бік.  — Що ви робите...? 

— Витираю нещасну дівчину з твоєї милості...! — гаркнув власник, засмучено поглядаючи на велетня. — Я тобі скільки разів казав не збивати людей з ніг?! Ти за свої двадцять років досі не звик, що виріс?! Дай ще серветок, бовдуре! 

— Бо-о-осе...! — все ще шепотів громила, переходячи на скиглення. — Що ви їй витираєте…?! Вона ж вас засудить за домагання...! Припиніть вже...! 

— Які  ще... — почав було чоловік, перш ніж запнутися й усвідомити куди саме простягнув свої загребущі руки й з жахом відсмикнути їх. — Домагання...?

— Дякую, — тільки й змогла промовити, встаючи з місця, щоб швидше втекти від цього приниження. Залишатися ще довше не було жодного бажання. 

— Зачекайте! — поспішив велетень стати в мене на шляху. — Ми все вам компенсуємо! Все виправимо! Тільки...

— Вибачте, — почулося за моєю спиною. Від глибокого голосу по шкірі майнули комахи і я лишень те й змогла, що повернутися до нього обличчям та дослухати з ввічливості.  Не так давно я й сама працювала баристою й знала, як це бувало. — Я не думав, що витираю ваші груди. Я не бачив їх...

— Не те щоб вони у вас непомітні! — вставив свої п'ять копійок двометровий чоловік, від чого моя брова здивовано сіпнулась. — Вони у вас дуже помітні! Не те щоб ми на них дивилися!  Хоча там й подивитися, напевно є на що...

— Арене! — гаркнув знову власник, наморщивши лоба. — Замовкни вже й приберись тут! 

— Слухаюсь, босе! — пискнув велетень й побіг кудись. 

В інший день я б скоріш за все розсміялася від абсурдності ситуації та монологу цієї дитини переростка, але сьогодні... Сьогодні на мене забагато звалилося всього. Було прикро, що десерт, який мав би зробити цей день трішки кращим, тільки додав проблем у мій список. Я їхала в це місто без речей. Кофту тепер треба буде якось прати, а я не знала чи є в будинку порошок чи бодай мило. Сохнути вона буде довго. Ходити в чомусь треба. Їсти все ще хотілося. Й до того всього мені було жахливо образливо, що десерт зіпсувався... 

Але, видно, що важкий день був не лише в мене. Очі містера Блека бігали по всьому цьому безладу, який вчинив його підлеглий, й не знали куди дітися. Великі міцні пальці стиснулися в кулаки. Він зробив глибокий подих, опанував себе  та промовив:

— ...мені дуже прикро за те, що сталося, — збирався він з думками, поки я з якось втомою розглядала його. — Я жодним чином не хотів вас якось образити й тим паче засмутити. Ми повернемо вам кошти на карту, з якої була оплата, та, як комплімент, можете обрати будь-що з асортименту.    Також, оплатимо чек за хімчистку речей та будь-які інші витрати, через цю ситуацію. Якщо ви хочете якесь інше рішення — просто скажіть про це. 

— Рішення…? — повторила за ним, відчуваючи як крем вже тече до штанів. Треба було з цим швидше закінчувати, а то такими темпами я залишусь в одних шкарпетках. — Ви думали в той момент, що торкаєтесь грудей? 

— Ні, — твердо сказав чоловік правду. — Я лише хотів допомогти витерти той клятий крем, щоб ви не забруднилися ще більше...

— Тоді дякую вам за турботу, я пішла, — хотіла було попрощатися та нарешті втекти звідси. А що? Не збрехав же! А ускладнювати життя нам обом мені зовсім не хотілося. — До побачення!

— Що...? — здивовано перепитав він. — А як же...?

— Що? — повернулася до нього та з втомленим обличчям стала очікувати відповіді. 

— Ваш светр дуже брудний. Давайте я хоча б викличу вам таксі, щоб ви спокійно добралися додому, — запропонував Найтан Блек, хапаючись за телефон. 

— Я живу в будинку навпроти, тому не треба, — спокійно зауважила, але недовірливий погляд чоловіка ніяк не давав мені спокою. — Послухайте, Найтане... Якби ви мені збрехали хоча б раз, я б вас ні краплі не шкодувала. І, скоріш за все, ви ще б отримали добрячого ляпаса якби навмисно домагалися. А так... Я просто хочу скинути з себе це жахіття й змити цей клятий день. Тому не беріть в голову. Інколи таке трапляється... Від дурних днів ніхто не застрахований. 

— Мені дуже прикро, що я додав вам клопотів. Я обов'язково відплачу вам наступного разу, міс...? 

— Вайт. Рейвен Вайт.