Розділ №2. Стара зустріч

Так дивно  знову бути в цьому містечку... Те й діло накочували спогади й дивна ностальгія. Згадувалися вічні сварки батьків. Як я тікала з дому  від них та ховалася в парку від криків. Як сусідський хлопчик вічно підгодовував мене шоколадками, щоб  втішити… Добре, що той час минув. Погано, що разом  з ним, зникла й моя віра в щасливе майбутнє та запаси солодкого. Якось я не розраховувала, що з самого ранку на мене звалиться стільки брехні. А після  Ітана мені б не завадив би добрячий шматочок торта, щоб перебити нудоту. Тому я рішуче сунула телефон у кишеню, обмоталася светром та вийшла зі свого нового дому, озираючись довкола.

За ті роки, що я тут не була, місто добряче змінилося. Зникли одні будинки, побудувалися інші. Заросли старі вулички й загалом все довкола. Але з приємних бонусів, прямо навпроти мого дому з’явився невеликий магазинчик солодощів — “Твоя солодка правда”. Прямо через дорогу! Так близько, що це було схоже на добрячий такий  натяк від долі. Мало того, що “правда”, так ще й вітрина вкрита найрізноманітнішими видами шоколаду, десертів та цукерок. Відчуття, ніби в кроці від мене з’явився рай, й в мене був до нього вільний доступ. 

Пальці рішуче відчинили двері до нього і я мало не спіткнулася від почутого крику:

— Він не міг так вчинити! — надривалася дівчина біля прилавка, тримаючи в руках вишукану чорну коробочку, перев’язану стрічкою. Її голос був таким тонким, що, здавалося, ніби він от-от розірве барабанні перетинки. — Ви помилилися, містере Блек! 

Чоловік за стійкою спокійно витирав серветками стілешню, ніби нічого не сталося. На відміну від мене, в нього не смикнувся жоден мускул, й здавалося, що він слухає такі претензії кожен день. Наші погляди на мить перетнулися, й очі того самого “містера Блека” повернулися до клієнтки.

— Якщо ви не готові бачити правду, міс Сандерс, — почав він низьким голосом, огортаючи залу оксамитом, — можете ігнорувати її. Це ваше право. Але від того, що ви заплющуєте очі, нічого не зміниться. 

— Ви брешете! — схлипнула вона, змушуючи серце стискатися від страху та нервів. — Ви хочете  зруйнувати мені життя!

— Я? — він ледь посміхнувся куточками губ, але його очі залишилися такими ж спокійними мов безодня. І як настільки холодний чоловік міг виготовляти щось настільки життєрадісне, як шоколад…?  — Ні, міс Сандерс. Я лише знайшов ту інформацію, яку ви просили мене знайти. Я не змушував вашого чоловіка цілувати ту дівчину й купувати їй коштовні речі… Не перекладайте, будь ласка, його провину на мене. І на себе теж не варто. Ви не несете відповідальності за його вчинки. 

Тендітна дівчина різко вдихнула в груди повітря та стиснула пальці. Коробочка з тріском впала на підлогу й з неї висипались шоколадні кульки в кокосовій стружці. Спокусливі…! Ароматні…! Певно, з мигдалем всередині…! Я дивилася на них з такою прикрістю, що ладна була розплакатись… От чому напакостив якийсь поганець, а страждати мав цей витвір мистецтва? Хіба цукерки винні, що їй не сподобалося щось? Яке марнотратство — розсипати їх по підлозі й тікати з магазинчика, навіть не вибачившись перед господарем.  

— Яка даремна трата стратегічно важливого продукту, — засмучено видихнув чоловік собі під ніс, беручи в руки віник та совок. Потім, ніби згадавши, що тут є ще один відвідувач, швидко змів усе й гучніше мовив. — Вітаю вас! Ви вже  визначились, чого бажаєте? 

— Цукерочок цих бажаю, — провела поглядом смакоту, яка посипалась у смітник, та ледве проковтнула слину. Жахливо хотілося чогось солодкого. — Можна дві коробки? 

— На жаль, це було особливе замовлення й наразі їх немає в наявності, — перепросив красень, а я мало не заскиглила подумки. — Але в нас є багато інших солодощів. Чого б вам хотілося? 

— Тоді дайте, будь ласка, якихось маленьких шоколадних цукерок. Так щоб можна було носити з собою. І, напевно, ще десерт… — задумалася, підходячи до величезної вітрини з піалками. 

— Важкий ранок…? — із розумінням перепитав власник, обходячи стілешню по колу й дістаючи з якогось столика невеличку пластикову коробочку з маленькими кульками в різнокольоровому шоколаді. В чорному упакуванні вони дивилися дуже яскраво та спокусливо. — Спробуйте їх. Думаю, вам сподобається. 

— Колись в дитинстві, обожнювала такі, — не змогла втримати посмішку та взяла в руки.  — Кожен раз як била свої коліна, друзі мені приносили подібні, щоб не плакала.

— Певно, у вас були дуже гарні коліна, якщо заради них діти  віддавали свої цукерки, — жартував містер Найтан. — І дуже гарні друзі.

— Та ні… Коліна, як коліна… — знизала плечима, згадуючи старі часи та підбираючи собі смачний обід. — Скоріше вже у мене було дуже страшне обличчя, на яке неможливо було дивитися в сльозах. Ніхто не любить людей, які плачуть. Всі ці соплі, рване дихання та скиглення… Люди хочуть бачити лише щасливих людей. 

— Це їхні  особисті проблеми, — байдуже промовив чоловік. — Тому ні в чому собі не відмовляйте. Ні в сльозах, ні в десертах. 

— Раз ви  наполягаєте, — розсміялася від подібного маркетингу. —  Тоді дайте, будь ласка, ще десерт “Стара зустріч” і чашечку лате. Оплата карткою. 

Термінал тихо блимнув, підтверджуючи зняття коштів. Я взяла свою коробку цукерок та попрямувала до одного зі столиків. Очікувати замовлення довго не довелося. Містер Блек дочекався, поки автомат наповнить чашку й поніс до столика. В залі стояв неперевершений аромат кориці, ванілі та випічки. Живіт добросовісно забуркотів, натякаючи на те, що йти до столика варто було б швидше. Але, як на зло, двері знову раптово  відчинилися й в магазин увірвався щасливий чоловік ростом з два метри. Він був таким задоволеним, що навіть не помітив як збив з ніг власника й моя “Стара зустріч” полетіла прямо в моє дурне серденько разом з гарячою кавою.