Розділ №1. Зламаний дах

Як же смішно влаштований світ. Людина, яка колись вигнала з дому мене з мамою — померла та залишила в спадок невеличкий будиночок, з рахунком в банку. Якби мені хтось раніше сказав про це — ніколи б не повірила! Але документи, які вислав місцевий нотаріус, були доволі переконливими. Тому й опинилася в чужому місті, з однією валізою в руках та шаленим бажанням випити кави. Й поки старий містер Брайт грався з магічним оформленням документів, я з якимось смутком оглядала місце, в якому колись жила. 

Батько багато чого змінив за цей час… Весь перший поверх став кволим баром, на якому навіть вивіски не було. На другому — з’явилася спальня та ванна. Кімната, де я колись жила — перетворилася на звалище непотребу. Купа пилюки, бруду та спогадів. Таких гірких, що хотілося заїсти їх чимось солодким, щоб не згадувати всі ті образливі слова які я колись чула. Не згадувати постійну гіркоту в роті, коли тато брехав мамі чому затримався цього разу. Та не звинувачувати себе у тому, що вони зрештою розійшлися. 

Раптовий дзвінок телефону змусив мене похапцем  вийти кудись, де зв’язок ловив краще. Їхати сюди  довелося настільки терміново, що я навіть не встигла попрощатися зі своїм хлопцем. Ми жили з ним вже декілька місяців, але якось все не клеїлося. То він був у відрядженнях, то Майлі просила переночувати з нею, бо їй щось здалося. То нотаріус терміново сказав приїхати, а я навіть не встигла його про це попередити віч-на-віч, лише написала записку. Тому зараз мене з’їдало відчуття сорому і я прагнула  хоч якось згладити все це привітним тоном:

— Привіт, Ітане, — тихо вимовила, перебираючи між пальцями тканину кофти. — Вибач, що довелося так раптово поїхати. У мене зовсім не було часу, щоб все пояснити тобі. Але я вже на місці, добралася добре. А ти як?

— Я саме хотів поговорити з тобою про це, — нервово почав він, викликаючи в мене дурне передчуття чогось невідворотного. — Послухай, Рейвен… Я давно хотів сказати тобі…

— Сказати що? — ледь ковтнула слину, блукаючи вздовж столиків, тільки б не стояти на місці. Подібні розмови ніколи не закінчувалися чимось хорошим. — Щось сталося?

— Давай розстанемося, Рей, — почулося в слухавці, немов грім серед ясного неба. Ноги самі підкосилися і я сіла за найближчий столик, щоб хоч якось втриматись від нервів. — Я вже довгий час збирався поговорити про це, але якось не було слушного часу.

— Чому ти хочеш розійтися…? — вирвалося з губ, перш ніж я встигла  подумати, наскільки це жалюгідно виглядало з його боку. Й ніби цього було мало, я поставила питання, за яке ладна була себе проклясти в цю ж мить. — Ти когось знайшов…?

— Ні, — поспіхом вимовив він, а в мене на губах з’явився такий гіркий присмак, що захотілося заплакати. Навіть не тому, що він когось знайшов собі, а тому, що збрехав. Збрехав, навіть знаючи, наскільки я погано  переживаю подібне. — Справа не в тобі. Я просто зрозумів, що не готовий до стосунків. Тому давай розійдемося. 

Чужа брехня з кожним новим словом викликала ще більшу нудоту. Я відчувала її присмак настільки сильно, що не знала куди себе діти. Хотілося запитати, чому він так вчиняв, чому вона, чому зараз, чому...?  Але відповідь мені була давно відома й так. Мало хто погодився б жити з людиною, яка завжди знала, що ти брешеш. Й Ітан Солт не був виключенням… Чого вже там. Якби в мене був вибір, я б теж не захотіла мати подібний дар.

— Я вже забрав свої речі з квартири, — продовжив він, наче нічого не сталося. — Ти теж постарайся забрати якомога швидше, ми й так затягнули з оплатою на цілий на тиждень. Міс Лорен попросила не зволікати, вона вже знайшла нових квартирантів…

— Що…? — тільки й змогла вичавити з себе. — Ти знущаєшся…? Я в тому місяці заплатила була свою частину  за оренду! Цього місяця мав платити ти! 

— Але я не житиму з тобою. Тому не починай, Рейвен, — пояснював ніби дитині, викликаючи ще більшу хвилю образи та щирого обурення ситуацією. —  Ти не зможеш сама оплачувати рахунки, бо звільнилася з кав’ярні, а міс Лорен треба гроші. Знайдеш собі квартирку менше й будеш собі спокійно жити. 

— Думаєш її так легко знайти? — мало не прогарчала від образи. — Якого біса ти дозволив їй здавати нашу квартиру комусь іншому?! 

— Не “нашу”, — м’яко виправив він мене. — Тому давай закінчимо мирно…

Ітан ще щось намагався сказати, але мені не вистачало нервів слухати його. Я просто стояла посеред старого будинку, дивилася на телефон в руці й ледве стримувалася аби не заплакати. Мало того, що я втратила роботу, мій хлопець виявився покидьком який зрадив мені, так ще й я тепер не мала де жити… Що за напасть така?! Ніби я перейшла дорогу якійсь відьмі й вона вирішила мене проклясти. 

— Міс Вайт? — покликав  нотаріус, змушуючи крадькома витирати мокрі на рівному місці очі. — Вітаю вас! З цієї хвилини, ви офіційно вступаєте в спадщину! Вам залишилось підписати ці документи й будиночок ваш. А пізніше я підвезу вам усе інше.

— Мій…? — тихо перепитала, оглядаючи своє минуле ніби вперше.

— Звичайно ваш! — підхопився він, розкладаючи переді мною купу папірців. — Наведете лад, поміняєте замки та зможете спокійно жити. А якщо потрібен буде майстер, я знаю чудового спеціаліста. За невеличку суму зробить вам ремонт та підлатає всі дірки. А то скоро сезон дощів, й дах може протікати…

— Не хотілося б, — тактовно зауважила, відчуваючи як мій особистий дах повільно проривало через нерви. Ще трошки подібних розмов і його зовсім зірве. — Лікувати потім дорого…