71.1

Він похитнувся, впав на одне коліно, неймовірним зусиллям  волі змушуючи себе дивитися і слухати. Гул робився усе нестерпнішим. 

Аівір  зціпив зуби  і  з таким трудом  піднявся  на тремтячих ногах, немов  вся вага Мерехтливих гір  обрушилася разом на його плечі. 

Але піднявся.

Таїс  сиділа нерухомо, дивлячись  на нього  широко розплющеними, здивованими очима. Вона досі нічого не  розуміла, відчувала тільки як навколо неї закручується вихор  енергії.

То що відбувається? Портал? Звідки, навіщо? 

Вихор  почав хапати її,  стискати  у кільця,  тягнути кудись…

– Таїсе! – почула вона крик Аівіра.

І немов прокинулася. 

Спробувала  вирватися,  але   вихор тримав  міцно.  

Так, це портал! Хтось   знову намагається її вкрасти,  хтось знову намагається їх розлучити…

У пориві відчаю Таїс почала хапатися руками за все підряд,  аби тільки утриматися,  хоч і розуміла –  нічого їй не допоможе.

Долоня безпорадно ковзнула  по полірованій поверхні  столика, збила на підлогу футляр. 

Кулон! З останніх сил Таїс  підчепила на палець  ланцюжок, з божевільною надією, що кулон їй допоможе, що кулон зупинить цей кошмар.

Постільна білизна почала  з тріском рватися на частини,  світлі    клапті   закрутилися навколо, і  разом з   ними  полетіли, завертілися   у нестримному  колі потоки чи то води, чи то сріблястого якогось пилу.

– Таїсе! –  знову почула вона крізь наростаючий гул  голос Аівіра, –  Керуй порталом! Ти здатна…

Голос почав віддалятися, і останніх слів Таїс вже не  зрозуміла.

– Аівіре! –  закричала вона несамовито,  з усіх сил стискаючи   кулон крижаними, білими пальцями.

Серце впало  кудись вниз і  щезло. Голова попливла. 

Таїс здалося, що вона сама  розлетілася на   частки  і  тепер крутиться, мчить разом з уламками   простору  і часу невідомо куди…

Вихор розчинився в повітрі і зник. Разом з ним зникла і Таїс. 

Перешкода  впала, залишивши на підлозі смугу білястого попелу, перевернутий столик,    відкритий футляр і  коштовності, що випали назовні.

Аівір  наблизився. Ноги все ще погано слухалися. 

Не стримуючи емоцій,  з несамовитою люттю   вдарив  він кулаком в різьблений стовпчик, що підтримував балдахін.

Дерево  жалібно тріснуло,   побігло  тріщинами і  зламалося. 

Навіс над ліжком, втративши одну опору,  поповз вниз.

Аівір вдарив ще раз, але вже магією. 

Потік полетів немов гострий ніж,   пройшовся  по  інших  стовпчиках, розрізаючи їх  на дві частини.

Балдахін рухнув  донизу,  поховавши під собою   ліжко, на якому вони провели ніч.

– Хоча б кулон  залишився з нею. Це добре… – пробурмотів Аівір,  повертаючись  до  вікна, заповненого помаранчево-рожевим сяйвом.

Кров  всередині усе ще нестримно клекотіла, але думки  текли повільно,   майже безтурботно.

Хто  відкрив  цей  клятий портал?  Та ще й так, що ні Аівір, ні сама  Таїс нічого не змогли зробити. 

Зміїний цар вирішив помститися? Цілком ймовірно.  

І звідки у нього така сила? 

Або це воля когось іншого, більш могутнього? 

Або справа, все-таки, не в могутності, а в ефекті несподіванки? Тільки тепер це вже не має значення. 

Не має сенсу з'ясовувати зараз,   хто і навіщо. Треба шукати сліди, прокладати  шлях…

Таїс зникла,  і вперше в житті Аівір  відчував  себе абсолютно спустошеним. 

З-за  стіни  до нього долинув шум –  кроки, голоси.

Ще б пак! 

Портал відкрили прямо в замку, в серці Дольвена. Це відчули всі.

Аівір  на мить прикрив очі,  повільно видихнув. 

– Потерпи трохи, моя дівчинко, – сказав твердим, спокійним голосом, звертаючись до  зниклої Таїс, –  І дочекайся… Я знайду тебе. Неодмінно… Скоро… 

Ще раз пробіг поглядом по кімнаті,  і  штовхнув двері, відчиняючи  їх назустріч  квапливим крокам   і стурбованим голосам.

Дякую   всім, хто читав книгу  і хоть якось підтримував   мене  у процесі написання. Це було не зовсім легко. Дякую!