70.1

Але за мить  пальці Аівіра затремтіли.

– Хто це?  – нетерпляче запитала Мілета, – Нуж бо, кажи!

– Я не знаю…

– Як це не знаєш? Ти ж батько!

– Мілето…

Серце дитини так і не з'єдналося з биттям його крові. І  така  невідповідність  могла означати тільки одне.

– Це не моя дитина,  – Аівір   повільно прибрав руку з живота королеви.

– Що? – вигукнула Мілета.

Розширеними, сповненими   жаху очима вона дивилася  на Аівіра.

– Це не моя дитина, – м'яко, без жодного докору повторив Аівір.

– Як не твоя? – прошепотіла  Мілета, – А чия тоді?

Її обличчя спершу побіліло, а потім покрилося  рожевими, червоними, бузковими плямами.

– Якщо дитина не Аівіра, то, отже, вона моя! Наскільки я розумію, крім нас  двох ти більше не з ким не була, –  промовив  Елвіл з  натянутою  посмішкою.

Він щойно увійшов  без стуку і тепер  стояв на порозі, міцно  стискаючи пальцями ручку дверей.

Мілета слабо, безпорадно скрикнула і сперлася на підвіконня.

– Мабуть, так і є, – відповів Аівір рівним голосом і зробив крок назад,  тим самим запрошуючи Елвіла   підійти.

Той підійшов. Повільно, ніби неохоче,   поклав  долоню на живіт королеви.

– Це хлопчик! – сказав він через недовгий час  і посміхнувся, але тепер вже цілком щиро.

Незважаючи ні на що,  він зрадів, що все  так сталося. Дитина його, тож  проблема вирішилася сама собою.

Мілета стояла нерухомо. Тільки побілілі губи її тремтіли, а  в очах  блищали сльози.

– Але я думала… – нарешті приглушено  вимовила  вона,  переводячи божевільний погляд з одного брата на іншого.

– Цікаво, чому ти так думала? – запитав Елвіл.

– Але я… – зовсім тихо пробурмотіла  Мілета.

Її плечі опустилися.

– Я піду, мабуть!  –  розмірено  промовив Аівір, – Вам краще поговорити наодинці.

Мілета проводжала його відчайдушним поглядом.  

Вона теж прекрасно розуміла, що це означає.  Аівір для неї втрачений.  Назавжди.

Як тільки за  братом  зачинилися двері, Елвіл сказав:

– Ну що ж, моя дорога королево.  Ми прийшли до того, з чого почали.  Справа в тому, що я  зробив пропозицію Таїс. Я хотів одружитися з нею. Обрана повинна залишитися в Дольвені...

Мілета на мить прикрила очі.

– А тепер? – запитала вона.

– А тепер нам краще забути про те,   що було раніше. Оскільки дитина моя, то я згоден  почати все спочатку. У всякому разі, поки вона не народиться.  А  після...

– Що після? – Мілета  кинула на нього  очманілий погляд, – Я свого сина не залишу! Не залишу! І нікому не віддам!

– Я і не прошу тебе про це.  Ти – королева,  так було і так буде.  Ти – моя дружина. І  станеш матір'ю спадкоємця. І заради цього я готовий  забути про твої зради і прошу тебе забути про мої... 

– Елвіле...

– Це чесно. Ми  спробуємо  ще раз.  Згодна?

Мілета  розгублено торкалася  пальцями підвіконня.

– І ти ось так просто відмовишся від Таїс. Від обраної?

– Не бажаю говорити про це, – голос Елвіла затремтів, але лише  на одну мить,  а потім знову зміцнів:

– Я лише  виконаю те, що їй обіцяв. 

– Що саме,  скажеш мені?

– Знайти того, хто зуміє скувати її силу. Нехай і  частково. Щоб вона могла жити нормальним життям.

Мілета замислилася. Потім сказала:

– Можливо, є сенс розпитати мого  батька або діда. Нічні ельфи дещо знають про обрану. Дещо  залишилося в легендах. Я не говорила про це з тобою, але все, що мені відомо, розповіла Аівіру.

Елвіл окинув її випробовуючим  поглядом.

– Аівіру краще виїхати з Дольвена на якийсь час. Це необхідно.

– Розумію! – тихо  кивнула  Мілета.

Вона відразу зрозуміла, що  противитися  обставинам – безглуздо і небезпечно. Їх слід прийняти. Принаймні  зараз. Поки все остаточно не проясниться. А  потім  можна  буде  знову  поборотися за своє кохання...

– То  ти приймаєш мою пропозицію?  

– Приймаю...

– Добре! 

– І що тепер? – запитала Мілета  боязко.

– Тепер ми оголосимо всім, що  Дольвен  скоро  отримає  спадкоємця.