Глава 64 Смуток з проблиском надії

– Ненавиджу тебе! Вб'ю, клянуся, вб'ю! – кричала Таїс, безнадійними очима дивлячись, як зникає над водою слід від порталу: 

– Я його знову відкрию! Все одно   тут не залишусь! Втечу звідси!

Сльози душили її, вона захлиналася сльозами.

– Не  втечеш.  Тобі  нема куди  тікати, – тихо заперечив  Аівір.

– Ти зламав мені життя…

– Я врятував тебе…

Він  відкинув її  розхристану голову, поцілував у губи.

Таїс спершу сіпнулася з усією люттю, але   він не відпускав, продовжував цілувати – ніжно, наполегливо.

У душі щось  блаженно лопнуло.

Не зосталося  ні сил, ні бажання чинити опір. 

Вона хотіла бути з ним, вона прагнула бути з ним.

Поки ураган далеко, від нього можна втекти. Або, принаймні,  спробувати десь сховатися… Та, коли дика стихія  просто перед тобою, то все стає   марним, безнадійним. Небезпека,  яка стрімко наближається –  полонить і  зачаровує.

– Я згодна, на все згодна…. – прошепотіла Таїс,  витираючи мокре  від сліз обличчя об   його плече.

Аівір  підкинув дівчину на висоту свого зросту. 

Таїс обхопила його руками за шию, запустила пальці в його густе волосся, пестячи, перебираючи його.

Почуття, які раніше вона відчувала,  напевно, тільки уві сні, відносили  усе далі й далі, в якусь чудову, солодку височінь.

Через мить її почало легенько бити струмом. 

Спалахи миготіли між їхніми тілами, губами. Але спалахи ті  не завдавали болю, навпаки –  ще сильніше розпалювали пристрасть...

– Адже це твоя сила?  – шепотіла Таїс, притискаючись до Аівіра дедалі міцніше, здригаючись дедалі судомніше.

– Наша сила...

–  Але я не...

– Облиш!   Нічого не має значення…

І вони повалилися на землю, на траву біля води і перестали звертати уваги на спалахи блискавок.

Цілувалися одуріло, захлинаючись. Каталися по траві, втискаючись одне в одного так, ніби прагнули стати единим  цілим, нероздільним.

Рука   Аівіра ковзнула під   її сукню, погладжуючи напружені груди,   запалий живіт, шовковистий виворіт стегон. 

Його пальці, впевнено здолавши  сумнівну перешкоду нижньої білизни,  лагідно  пестили   потаємні куточки її тіла, які   нестерпним жаром відгукувалися на ці обережні  незнайомі дотики.

Ніякого сорому,  ніякого збентеження!  

Таїс вигиналася до нього, сама шукала його руки, втрачала голову, відчуття часу, і крізь хвилі блаженної знемоги, розуміла: ще трохи –  і нічого  вже не можна буде зупинити.

Тому вона навалилася, змушуючи Аівіра повернутися на спину.   Розпахнула  його сорочку,  прослизнула   тремтячими долонями по твердих, як камінь, м'язах.

–  Зачекай, благаю!  Я не хочу так! 

– Як не хочеш? 

–  Ось так, на траві... Мені потрібні простирадла, ліжко, гаряча ванна і все... все, що тільки може бути в перший раз... Розумієш?

–  Я й не збирався робити це тут.

– Ти міг не зупинитися вчасно. Чоловіку важче стримувати бажання.

– Можливо,  – відповів Аівір, –  Але для мене більш важливими  є твої почуття, а не свої.  Я знаю, що буде зі мною, але поки не знаю, як ти відгукнешся на мою ласку. Тому ми не станемо поспішати...

Таїс переривчасто застогнала, зачаровано потерлася обличчям об його груди, дихала запахом його тіла і не могла надихатися.

– Я думала, ти грубий.

– Грубий?  – він тихо розсміявся, – Думала, що грубий і все одно погодилась бути зі мною?

– Ну це…  розумієш, крок відчаю. Як уявила, що ніколи –  ні поцілунку, ні дотику…

– То що тепер?

– Сьогодні... Я залишуся ночувати тут, а не в палаці. Але народу так багато, я боюся…

Аівір різко  перевернувся і підім'яв її під себе. Його очі, затуманені пристрастю, світилися зсередини, як тоді, у темряві Загубленого підземелля.

Їх оточувала пелена димного, мерехтливого, нереального якогось сяйва,  і   лилося воно, ніби,   нізвідки.

– Не бійся нічого, – тихо сказав він, обережно обмацуючи своїми губами її пересохлі губи, – Після опівночі свято вгамується.  І я прийду до тебе. Якщо, звичайно, ти не передумаєш, – додав він ще тихіше.

Таїс вдивлялася в його красиве, оповите сутінками  обличчя. 

Що це за почуття? Таке солодке, щемливе, ніжне й болісне водночас.

– Аівіре... – видихнула вона, – Я…

–  Аівіре!

Веселий голос задзвенів здалеку, знищуючи і димне світло, і все інше, що іскрилося між ними.

Серце Таїс перелякано сіпнулося, горло перехопило.

І чарівність миттєво зникла, світ знову ожив, заграв зірками, почав шепотіти, рухатися, струмувати...