Глава 61 Посли з окраїнних земель

Під ранок трольдиха Флоя наставляла Діну.  

Та сиділа за столом –  бліда, з краплями поту на обличчі і  судомно  стискала в пальцях  склянку.

– Як першу зірку на небі побачиш,  так приведи свою подругу на той бік озера, в гай, до самої води.

–  А якщо вона не захоче? – Діна відхлебнула сік, – Я ж її силоміць не потягну! 

Зуби стукнули об край склянки. Смаку вона не відчула, бо дуже хвилювалася – боялася, що нічого не вийде. Боялася за себе, зрозуміло...

– Вигадай якусь  причину, – вкрадливо проговорила трольдиха.

– А якщо хмари будуть? Я ж зірку не побачу.

– Тоді, як сутінки впадуть,  порахуй до  ста, потім – веди. Там на тебе вже чекатимуть. І дивись, люба, без вибриків. Добре пам'ятай ось про що: якщо  подінешся кудись, ніхто про тебе й не згадає. Ти тут – гостя випадкова й нікому не потрібна...

Флоя навмисне тиснула на її самолюбство. Швидко розкусила, що для Діни може  бути  нестерпнішим  за все інше.  

І не помилилася. Злість і образа знову сколихнули душу дiвчини,  і ненависть до   особливого  статусу подругу спалахнула з новою силою. 

– І він що завгодно виконає? – запитала Діна жадібно.

–  Що завгодно. Якщо допоможеш йому, як я кажу.

– А силу він мені дасть?

– Силу? – трольдиха примружила маленькі оченята, – Щодо сили  – то тут все дуже складно. Силу дати не можна. Сила сама вибирає до кого причепитися.  А решту –  що хочеш, то й проси...

Діна покривилася, кивнула.  

Зрештою, треба брати те, що дають... Вона докладно з цим Рофом поговорить. Адже, наскільки вона зрозуміла: послуга за послугу – це незаперечне правило.

Коли Флоя пішла, Діна босоніж, навшпиньках побігла через коридор до кімнати Таїс. Але  подруги  там не було.

Діна сіла на ліжко. Здається, тут зовсім не спали –  покривала   холодні,  мертві…

Вона люто зім'яла простирадло.  Напевно, ця лицемірка спить з кимось із братів.  

“Цікаво, вона вже з усіма трьома  встигла?  – мстиво думала Діна, – А прикидалася такою святошою, аж огидно! Звісно, дорвалася до своїх ельфів ненаглядних! І про силу навигадувала!” – розпалювала  вона сама себе.

Її досі мучила та ганьба, яку пережила вона з Айвелом. Цьому нахабі  теж потрібно помститися. А заразом  – і двом старшим. За те, що не закохалися в неї на все життя! 

Може, зілля якесь приворотне? Щоб вони з глузду з'їхали від любовних страждань…

Двері грюкнули. Діна розслабила перекошене обличчя і зобразила наймилішу усмішку.

– Ти де гуляєш? Я тут чекаю, чекаю…

Таїс здригнулася, посміхнулася у відповідь:

–  Ні. Просто я рано піднялася і пішла поговорити  з королем.

Не збрехала. Піднялася вона  й справді рано, у  вологій  і густій, передранковій темряві.  

Спершу не зрозуміла, де знаходиться, а потім згадала. 

І засумувала.  

Чи не дурна?  Навіщо побігла  до нього напівголою посеред ночі!  Ну примарилося, то й що?  Чого вона злякалася? Треба  ж було бігти до того, хто  примарився, а не стрибати в руки іншого! Добре, що нічого не сталося. 

Елвіла  ніде не було, а шукати  вона його не наважилася. Та й що вона йому скаже? Почне пояснювати, вибачатися? Гірше не  вигадаєш!  Ну  ось чому цей безцінний дар не береже її від ідіотських вчинків!

–  Поговорити з королем?  Зрозуміло! – усміхнулася Діна, старанно розгладжуючи зім'яте простирадло.  

Була впевнена –  подруга бреше. Вона спала в нього. Або з ним.

–  І що король? – запитала  безпечно.

Таїс сіла поруч із нею на ліжко.