60.1

Таїс накинула на плечі короткий плащ, і як є, в напівпрозорій нічній сорочці кинулася геть із кімнати.

Відскочила в кут,  причаїлася, почувши кроки охоронців.  

З вчорашньої ночі вони почали чергувати в палаці. Так, про всяк випадок.

Не помітили. 

Серце шалено колотилося. Таїс   добігла до  бажаних дверей і почала обережно стукати, шкребтися в них.

Елвіл відчинив не відразу,  а десь, за хвилину.

Вона стрімголов забігла у кімнату.

–  Я в тебе трохи побуду? –  запитала, дивлячись на нього з болем, із відчаєм, як дивляться на останній, згасаючий  промінь світла в непроглядній  темряві.

– Щось сталося? – стурбовано  спитав він, зачиняючи двері.

– Нічого такого, – Таїс замотала головою, – ніякої небезпеки. Просто не можу  зараз  бути на самоті.   І з Дінкою не можу. Вона мене нервує...

–  Добре. Залишайся. 

Вона  промайнула поглядом по його по грудях, по широких,  розгорнутих плечах. 

Роздягнений до пояса, стегна  наспіх прикриті.  Напевно спав уже, коли її принесло, тільки  штани якісь встиг натягнути, щоб двері їй відчинити.

Якби вона тільки могла!  

Змогла. Зробив крок уперед і тицьнулася чолом у його тверді груди. Їй було все одно, що він подумає. Вона хотіла   у будь який спосіб  позбутися  тієї  незрозумілої мани.   

Елвіл стояв нерухомо.

–  Допоможи мені... –  прошепотіла Таїс, –  Ти –  мій шанс. Я розумію, що ти  не вільний...

– Тепер  вільний, –  відповів він і  обережно,  розсіяно провів долонею по її спині,  – Мілета пішла. Точніше, я її відпустив...

Таїс  міцно обхопила  руками його  плечі.

–  Не знаю, що я відчуваю до тебе, але мені поруч із тобою спокійно… Легко… Надійно… Дуже надійно… – шепотіла вона, намагаючись скоріше  переконати  саму себе у тому, що це –  правда.

Елвіл  промовчав. Він теж не знав, що до неї відчуває. 

Таїс  йому подобалася, і спогади першої зустрічі все ще розбурхували серце: спалахи  темного і рудого вогнів посеред досвітньої сутінки.

– Інакше мені нема чого тут залишатися. Краще  вже до людей повернутися…

–  Ні, не краще!   – заперечив  Елвіл тихо і  невпевнено  притиснув до себе податливе  дівоче тіло.

–  А раптом усе дурниця? –  запитала Таїс і   палко потягнулася до його обличчя, –  Раптом нічого страшного не трапиться?

Елвіл згадав, як Інвіга сказала, що легенди можуть і помилятися. Причому, не в кращий бік.  Невідомо –  чи повернеться взагалі вкрадена  обраною душею сила, чи навіки розчиниться в якійсь зі стихій. 

Адже обрана сама –  витвір  первісних стихій.

Але її шкіра так похмуро й спокусливо мерехтіла в темряві, запах розпатланого волосся був солодким, терпким, чудовим, обіцяв ні з чим незрівнянну насолоду.

Тіло запульсувало, наливаючись лютою, неминучою силою, дихання почало перериватися…

–  Я не прошу тебе ні про що, –   прошепотіла Таїс, –  я розумію, що ти не можеш ризикувати... Але ж…

У Елвіла підігнулися коліна. 

Та за  мить  у двері постукали.  

– Ваша Величносте! –  пролунав голос охоронця, – Термінова справа!

Елвіл стиснув долонями тонкі  дівочі плечі й  знехотя відпустив. Мовчки пройшов до дверей, відчинив.

–  Що сталося?

–  Її немає у своїй кімнаті... І немає в палаці. Ми шукали...

Елвіл одразу зрозумів, про кого йдеться.

–  Вона зі мною. Усе гаразд.

Охоронець нічого не відповів. Лише кивнув і швидким кроком пішов у напівтемряву нічного палацу.

– Залишайся, –  глухо сказав Елвіл, борючись із власними бажаннями, –  лягай спати тут.  Зійде сонце, і тіні зникнуть… Ми опісля поговоримо, не зараз…

– А ти? –  боязко, ледь чутно запитала Таїс.

– Я знайду собі місце. Його  тут багато.

–  Добре.

Вона заснула миттєво на величезному  королівському ліжку.

Але Елвіл  не пішов. Він ліг поруч із нею, спершись на лікоть і тихо, щоб не розбудити,  почав  гладити  по волоссю. 

Спалах збудження   вщухав, і серце вже не калаталося, наче навіжене,  від близькості її тіла.

Утримати  у будь-який спосіб! Дати те, чого вона прагне. Скористатися  її слабкістю, її тягою до нього. Але як це зробити без ризику для себе?

Обрана потрібна Дольвену. А йому самому?

Елвіл глибоко зітхнув і  повернувся  на спину, кинувши руки під голову.