59.1

Елвіл не здригнувся жодним мускулом. 

Серце, щоправда, тривожно стукнуло.  

Чи варто розцінювати це  як зраду?  Досить складне питання!  Особливо у світлі останніх подій. 

Як реагувати, якщо брат тебе то погубити збирається, то рятує?

– Магії ти б на  деякий час позбувся. Якраз на такий, щоб я зумів утвердитися на троні. Айвел нічого не знав. Я йому не сказав, навіщо ми тягнемо сюди цю дівчину...

– Усе я знав! – похмуро заперечив Айвел, –  Але   вважав, що Аівір має рацію, і ельфам, справді, потрібно більше сили, більше земель...  І досі вважаю! Ніхто краще за нас не зуміє зберегти спокій у Мерехтливих горах!   Змії тільки й чекають, від кого б шматок жирніший  віджерти! –  і зітхнув повільно, з жалем: –  Тільки все  дуже заплуталося...

– А якби не заплуталося? – запитав Елвіл.

Айвел не відповів і втупив  погляд у підлогу.

Вітер шумів так, що крізь зачинені вікна було чутно. Потемніло, немов сад накрили передчасні сутінки. 

– Я вас почув і зрозумів!  –  промовив Елвіл, – але  саме зараз нам доведеться забути про чвари й образи. Дольвену загрожує небезпека. Нічиєї провини в цьому немає. Раніше чи пізніше, але Роф все одно б пішов в атаку. Тепер ми  хоча б  попереджені про його наміри.  І  з тим, кому бути королем, пізніше розберемося, – він усміхнувся до Аівіра, – Твої дії цілком зрозумілі, брате.  Тільки краще, якби ти мені прямо зізнався. Про своє непереборне бажання отримати трон. А ти все про Снігову Пустку розмови вів...

– Нехай той трон в тебе й залишається! –  сказав Аівір.

–  Справді? Але, як би там не було, Мілета відтепер вільна. Я до неї   більше не доторкнуся... Мене зараз  Таїс турбує.

– А що Таїс? –  Айвел підняв голову,  погляд його загорівся.

– Таїс нам потрібна. Таїс потрібна Дольвену. 

Аівір пильно спостерігав за обличчям Елвіла, слухав як він вимовляє її ім'я.

Груди пронизав різкий біль, ніби ніж у свіжу рану встромили й почали крутити.

– Потрібно  її переконати!  – вигукнув Айвел збуджено, – У будь-який спосіб.

–  Спробуємо вмовити…

Аівіру хотілося роздробити голими руками кам'яні стіни кімнати, розтерти їх у пил.

Він не розумів, що з ним відбувається. Наче сказ якийсь напав. Лють невгамовна.

Таїс належить йому. Звісно, є Мілета, яку він кохає. 

Але Таїс належить йому. Це він її знайшов, провів в цей світ, розповів їй, хто вона насправді...

– Обрана! Треба ж такого! –  з задумливою усмішкою сказав Елвіл. – А  на вигляд –  простенька... Назад до людей її,  певна річ, відпускати не можна, але  й тут залишати  – теж небезпечно. Завтра вранці прибудуть гості. 

– Я можу відвезти її подалі від Дольвена, – жваво запропонував Айвел, – поки вони геть не  заберуться.

– Не годиться, – заперечив Елвіл, – якщо щось трапиться, ти не зумієш  її захистити  самотужки.

Розумно!  Таїс безпечніше залишатися в місті.  У палаці або в будинку на озері – де їй більше подобається. А свято можна влаштувати в саду.  Там місце підходяще, захищене.

Але під замок її не посадиш.  І охорону явну не приставиш.

– Спочатку з'ясуємо, чого вона сама хоче, –  сказав Елвіл. 

Аівір насилу стримався. 

Так, Таїс подобається Айвелу, але той не дурень, і не погодиться розлучитися зі своєю силою, ось так, за  здоров будь.  Інакше,  йому доведеться  покинути місто, а Таїс з ним вже точно нікуди не піде.  Воно того не варте…

Елвіл?  Користі від  їхніх стосунків не буде... Вони не посміють одне до одного доторкнутися, хіба що Елвіл збожеволіє від кохання і плюне на всі перестороги і небезпеки. 

Але  таке –  малоймовірно.

А що до нього самого…  

Він заговорив із Таїс про силу, піддавшись якомусь химерному  пориву. І тепер уже пошкодував про це. Ця  його  пропозиція  виглядала, скоріше, як  благання. Благання! 

А якщо Таїс тепер вирішить, що має над ним владу? Може, краще й  справді відправити її додому подалі від Дольвена і від нього самого? Інакше добром це не закінчиться...