Глава 57 Сумнівне щастя

– Так, Роф сильний. Але мені пощастило. Просто пощастило! – недбало повторив Аівір, – Він забарився, розслабився на якийсь момент. Цього вистачило. Я зумів відвернути його магію і загубитися. Поблукав трохи порталами, поки потрібний перехід відкрив. Ось так і вибрався…

Він виконав прохання Таїс і нікому про неї не сказав.

Але знав – сказати доведеться. З її дозволу, зрозуміло. 

Сказати доведеться тому, що дуже  вже надихнула  Елвіла настільки блискуча втеча.

Виходить, при належному везінні, ельф здатний обдурити зміїного царя на його території.

Небезпечна помилка!

Аівір згадав, як нерухомим кулем висів на ланцюгах у колодязі й прикро поморщився.

– Тепер у Рофа не залишилося жодних вагомих аргументів, – сказав Елвіл, не приховуючи своєї радості.

–  Змії хитрі, спритні. Змії знайдуть спосіб помститися.

– Підготуємося до можливих вторгнень та провокацій. Кордони зміцнимо, звичайно ж…

У цю мить до кімнати  майже забігла  Мілета. 

Вона вся почервоніла, дивилася радісно-збуджено. Аівір занепокоївся, що Елвіл  помітить цей погляд, тому відразу  розпрощався   і пішов, пославшись на втому.

Думав попрямувати одразу в грот, але вирішив не ризикувати і пішов додому, щоб трохи охолотнути.

– То  ти один справився? Ніхто не помагав? – недовірливо запитав Айвел, ув'язавшись  слідом за ним.

Аівір скинув з себе одяг і стрибнув із тераси в озеро.

Хотілося змити з тіла бруд Юрмеліту  і  пил порталів,  хотілося струсити  лахміття  заклинань. 

Він з головою занурився у теплу, з ароматом лісових трав озерну  воду.

Потім виринув назовні і, обтрушуючи волосся, відповів:

– Ніхто.

– Мені ти можеш сказати правду.

– Скажу,  коли  щось згадаю.

– Подумай! – наполягав Айвел, –  Не доведуть нас до добра всі ці таємниці.

Щось сталося, там, у Юрмеліті, від чого Аівір змінився.

Айвел це  добре розумів. Він бачив очі брата,  які  спалахнули новим блиском, лінію його рота, що стала більш жорсткою, схудле обличчя з високими  гострими  вилицями.

Не скаже. Принаймні не тепер…

– Подумаю. Ось зараз лісом прогуляюся і подумаю, – відповів Аівір, мовчки переодягся і попрямував до гроту.

Уже майже розвиднілося. Земля під ногами безшумно пружинила, обдаючи  його  різким запахом  вологих папоротей. Грудки  ранкового туману повисали на кущах.

Повітря було густим, димним, задушливим, бо небо клубилося хмарами, але  дощ все не починався.

Аівір  не озирався,  бо знав –  ніхто  за ним не стежить.  Немає в Айвела такої звички. 

Мілета вже чекала.  

–  Я так  злякалася, коли ти не повернувся! – зашепотіла вона, вкриваючи несамовитими поцілунками його обличчя і плечі, –  Якби з тобою щось трапилося… Навіть уявити боюся!  – схлипувала вона.

– Стривай! – Аівір зупинив Мілету, обхопив долонями її палаючі, гарячі щоки. –  Скажи краще, ти  справді просила Таїс про допомогу?

– Звідки знаєш?

– То просила?

– Так! Навіть віддала їй дещо.

– Що?

Мілета розповіла.

– Виходить, даремно віддала, – закінчила  розчаровано і спитала, тривожно заглядаючи йому в очі: –  Ти  сердишся?

– Анітрохи… 

Кілька днів тому він би  дійсно образився, що Мілета приховала від нього таку цінну річ, але тепер йому було байдуже.

–  Що з тобою, коханий? – спитала вона, збентежена його відстороненістю.

– Ти правильно вчинила, повернувши кулон. Можливо, завдяки йому Таїс  мене й  звільнила.

–  Все-таки, вона!  Та коли ж встигла! – здивувалася Мілета, –  Я ж ось начебто зовсім недавно з нею  розмовляла!

– Таїс не хоче, щоб хтось про це знав, – попередив Аівір.

– Ми не скажемо… Обіцяю…

Мілета припала до його губ. Вони поцілувалися – жадібно, нетерпляче.

Аівір на мить прикрив очі, а відкривши, побачив обличчя Таїс. Він не Мілету цілував, а Таїс...