Глава 55 Ворог чи друг?

Тиша? Ні, не зовсім... Чийсь голос... 

Біль потихеньку відступав, марево  у голові прояснювалося.

Хтось  дбайливо розтирав їй  скроні, і від цих дотиків  й  справді ставало  значно легше.

– Нічого страшного. Скоро минеться... Ти, дорогенька, переоцінила свої можливості. Але, саме завдяки  оцій твоїй зарозумілості,  ми вирвалися. Тож не смикайся, будь ласка…

Трохи насмішкуватий, знайомий  голос не  дратував, а навпаки, заспокоював, і це було доволі дивно.

Зір повільно повертався,  поверталося і усвідомлення того, що  відбувається  навколо.

Над Таїс  розкинулася зоряна безодня:  темно-синя, безмежна, з зеленуватою поволокою. Сама вона лежала  на теплій траві, очима в небо, головою на колінах Аівіра, а він масажував   прохолодними пальцями її  палаючи скроні.

– Послуга за послугу...  

Таїс хотіла  підскочити  ривком, але не вийшло – вона навіть піднятися не змогла.

– Кажу ж, не смикайся! Щойно твої сили повернуться, вирушимо в Дольвен, – всміхнувся Аівір.

– А де ми? – запитала вона, намагаючись озирнутися.

– В одному місці. Безпечному.

– Але як  ти... – почала Таїс і замовкла,  до пуття не розуміючи, про що саме вона збирається його запитати.

Аівір кивнув.

– Коли Роф мене раптово відпустив, я  спершу нічогісенько  не второпав. Та й  чари  усе ще розум застіляли. Потім побачив  зміїний  погляд, який нічого не виражав, і почав про щось здогадуватися. А коли повністю прийшов до тями, то відчув  у руці порожню руну, розколоту на дві частини. Звідки б їй там узятися?

Таїс мовчала. Найбільше  у світі вона хотіла, щоб ніхто не дізнався про те, що  саме вона допомогла Аівіру звільнитися.

Але вочевидь, справді не розрахувала сили.  

Вона напружилася, намагаючись чи то згадати, чи то зрозуміти.

–  І що ти... зробив? Точніше, як ти мене знайшов? І, слухай, припини мене мацати, врешті решт! 

Останню фразу Таїс викрикнула, але вийшов не крик, а хрип якийсь.  

Аівір  прибрав руки. 

І голову негайно проткнуло моторошним болем, груди стиснуло, шлунок звело, знудило зі страшною силою.

Таїс здавлено застогнала.

–  Чи, краще,  продовжити? – зі сміхом запитав Аівір.

Таїс  змирилася, тільки очі прикрила на знак згоди. 

Вона  не впорається  з цим самотужки. А він, торкаючись її голови,   знімав біль і ніби ділився з нею  своєю силою, енергією.

– Так от... Ти змусила Рофа  відпустити мене, відкрити  портал. Гадки не маю, куди саме ти хотіла мене відправити.

–  Подалі. Точніше, ближче... до кордону, –  видихнула Таїс.

–  А вийшло  –  у Загублене підземелля. Але, оскільки  ти втрачала  вплив, то портал  утворився заплутаним  наче  лабіринт. Дурниця, звісно. У мене ж порожня руна із собою була. Тож я швидко відшукав потрібний напрямок.

Він замовк. 

Його долоні ковзнули по її обличчю, до шиї, масажуючи плечі, ключиці, і нижче, над самими грудьми, змушуючи застиглу кров розгоратися, рухатися швидше. 

Було дуже добре.  Просто чудово. І це почуття вбивало Таїс. 

Вона всім серцем прагне до Елвіла, а поруч із нею чомусь незмінно опиняється Аівір.   

Немов вони і є головні герої цієї історії. А Елвіл, Айвел навіть Роф –  так, необхідна масовка.

Може, це перевірка на витривалість?  Для неї, для її сили? Чи  знак якийсь?

–  Там я тебе і знайшов, у  Загубленому підземеллі, – сказав Аівір, – і приніс сюди непритомну.

– Куди сюди? 

– В одне заповідне містечко на роздоріжжі світів...

–   На роздоріжжя світів?

–  Так. Тут найпростіше відновити сили.  Я не можу тобі допомогти більше за те, що роблю, і вже зробив... Роф мене злегка пошарпав.  Теж треба відновитися. Але я можу полегшити  твій біль. І, якби не ти... Загалом, моя превелика вдячність! –  сказав Аівір  чи то щиро, чи то  з  іронією.

Трохи помовчав і додав:

–  Ти не дуже добре   все спланувала.

– Я нічого не планувала. Само собою вийшло, – похмуро відповіла Таїс.

–  Тоді зрозуміло.

–  Що зрозуміло?

– Чому так швидко сили позбулася... Ти вирішила, що твій дар – джерело невичерпне. Якби це було так, обраній не довелося б бігати по світах  й ховатися. 

Таїс повільно проковтнула і заплющила очі. 

– Але твоя дурість  врятувала мені життя...  

–  Так і радій! – процідила Таїс крізь зуби і знову спробувала піднятися. 

Цього разу вийшло. 

Та й біль потихеньку заспокоювався. Спалахував ще часом – то в голові, то в грудях, то в шлунку – але терпіти можна.