52.1

– До речі, а у ваших легендах немає відомостей про того, хто створив  ті руни і  взагалі   допоміг мені втекти? 

–  Не  пам'ятаю, на жаль. Я і про обрану не згадував досі... Знав, що була така, а хто вона і коли саме була…

– А ваші книжки?  – наполягала Таїс,  – Чи можу їх подивитися?

– Книжки  написані ельфійською мовою.  Але  на   стародавніх легендах Аівір  краще за інших   розуміється. Коли повернемо його, розпитай. Або Інвігу, – Елвіл глянув у застиглі, лунатичні очі Таїс і сказав: – Добре!  Я піду. Відпочивай… Твоя подруга незабаром буде тут.

Але його відхід, швидше, був схожий на втечу.

Таїс заходила кімнатою взад і вперед – повільно, монотонно, рахуючи кроки.

Гаряча кров то приливала до обличчя, то знову відхлинювала. 

Руки німіли, пальці ніби голками кололи. З ногами теж відбувалося щось дивне. 

І здавалося, що кожна пора її організму живе й пульсує самостійно, окремо від інших. 

Такого вони ніколи не відчувала. 

Сила… 

Сила,  яка  заснула багато епох тому, а тепер прокинулася, хоче їй щось сказати. Або показати.

Таїс зупинилася.

А якщо знову викликати видіння? Але вже не  уві сні,  а цілком усвідомлено? 

Зелене коло! Таїс спохмурніла. Ні, мабуть  треба    щось інше…

Вона сіла на підлозі, за звичкою, в позі лотоса. У неї  поки що не було кращого засобу одночасно і розслабитись, і зосередитись.

А так   легше  зупинити потік думок і викликати повну тишу всередині. 

Точніше, повної тиші Таїс  ніколи не могла домогтися, бо  зрадницькі думки   все одно  просочувалися  звідкись,  плюхалися в безтурботне плесо свідомості, спричиняючи кола,    брижі, приливні хвилі.

Але тоді вона не знала, на що здатна.

Тепер же все має вийти, як треба.

Таїс хотіла знову побачити того, хто допоміг їй, хотіла    поговорити з ним  від свого імені, а не від імені тієї, давньої Таїс, яка ще не бувала в людському тілі.

А інакше, як  отримати відповіді на запитання і зрозуміти, нарешті, хто вона така?

Таїс сіла зручніше, поправила волосся, щоб не лізло в обличчя й заплющила очі. 

Задихала повільно і спокійно.

І скоро  по тілу   почало розливатись  не тільки звичне тепло, а й щось інше –  незнайоме, дуже могутнє.

Сила... Сила  просто шукає шляхи, щоб проявити себе.

Таїс здалося, що час завмер.  І вкрадливий шепіт дерев за вікнами зник. А потім  зникло й світло. 

По  міцно стиснутим  повікам різко, наче батогом, вдарила пітьма.

Потягнуло запахом теплої вогкості.

Таїс миттєво розплющила очі й схопилася на ноги.  

З  непроглядного  мороку вихопилися обриси знайомих стін.

Загублене підземелля... 

Та як вона тут опинилася?

Чи знову  сон?

Таїс вщипнула себе, відчула біль. Ні, не сон.

І що тепер? Хлопати очима від здивування? Аналізувати, що  до чого?

Сила, може,  і безконтрольна, але вона підпорядкована її бажанням: явним чи таємним.

– Хто-небудь тут є? – тихенько, про всяк випадок, покликала Таїс.

Ні, нікого... Тільки темрява, тиша... І руни. 

Лежать просто на землі біля стіни, де відкривався перехід, і мерехтять  підсліпуватим синім сяйвом.

Таїс швидко згребла їх у свою долоню. Побачила на камені сумку Аівіра. Взяла в руки, трохи покрутила і неспішно, по черзі, почала складати туди руни.

– Ти можеш відкривати портали зусиллям волі, тобі нічого для цього не потрібно...  

Таїс підскочила і закрутила головою, намагаючись зрозуміти, звідки йде голос. 

Знайомий голос. Того самого, хто допоміг їй втекти у світ людей.

Але навколо було порожньо.