Глава 51 Провал у часі

Відсутність обличчя  Таїс ніяк не бентежила і не лякала,  бо вона довіряла цьому чоловікові беззастережно.  

– І як довго нам тут сидіти?

Це був її власний  голос: невдоволенний, роздратований.  

– Поки не перестануть шукати, – спокійно  відгукнувся чоловік.

Таїс не побачила, але відчула –  він усміхнувся.

І запитала:

– Що смішного?  

Він друг? Чи  хтось ближчий?  

Чоловік не відповів, а просто почав викладати на столі відполіровані до блиску невеликі гладиші.  

Таїс впізнала руни Загубленого підземелля. Точніше, тільки камінчики, самих символів на їхній поверхні   ще не було.

– Чудово! – задоволено вимовив чоловік.

–  Камені? – запитала Таїс.

Вона чомусь не могла говорити про те, що їй відомо, а   змушена  була грати роль тієї, яка  поки нічого не усвідомлює...

–  Скоро тут проявляться руни.  А цей  –  поки що окремо, – чоловік відклав один із камінців убік, – І коли руни будуть готові, ти станеш вільною. Сподіваюся, що станеш…

– Ось прямо так необхідно? – запитала Таїс сердито.

Чому  саме вона гнівається  – не знала і не розуміла, але була впевнена, що  причина є, і  причина ця  вагома.

– Інакше так і будеш кидатися з життя в життя. Ніде не знайдеш спокою...

Тон її  співрозмовника був незаперечним.  

– І як довго мені ховатися у світі людей?  – не здавалася Таїс. 

– Доки я тебе не покличу. 

– І коли це станеться? 

– Коли зрозумію, як захистити твою силу... Або раніше. Якщо трапиться щось  непередбачене...

Таїс потягнулася рукою до шиї й намацала камінь. Кулон! Ще цілий. На дотик прохолодний, а деякі грані так і зовсім крижані. 

– А раптом руни підбере хтось  інший? Це  ж цілком можливо!   Чи думаєш, що мене ось так просто залишать у спокої?   – продовжуючи сердитися, запитувала вона.

– Таке може трапитися, особливо, якщо хтось буде наполегливо шукати, – кивнув він.

За стінами хатини голосно співав якийсь вечірній птах. 

Світло, що проникало крізь щілини, поступово тьмяніло,   тягнуло солодкуватою та свіжою переднічною прохолодою.

Чудовий запах.  Такий умиротворений...

– Як мені все це допоможе? Мене ж і в світі людей зуміють дістати! – горячилася  Таїс.

Занадто  усе спокійно... 

Але якась невизначена  тривога сутінком проникає в щілини, чорним туманом звивається навколо ніжок столу, шарудить в оберемках листя біля стін, ворушить сторінки старовинних книг.

– Я сховаю руни дуже далеко, закрию їх закляттям від чужих очей... Запам'ятай: у світі людей у тебе сили не буде. Звісно, вона нікуди не щезне, але проявити себе не зможе. Тому  звідси  її,  навряд чи хтось відчує.. Тільки за допомогою рун. Особливої ось цієї, – він торкнувся пальцями камінчика, що лежав окремо, –  її  ми залишимо порожньою...

– Навіщо вони тоді взагалі потрібні, ці руни?  

– Щоб ти не забула дорогу додому.

Він поклав важку долоню на її плече.  

Таїс важко зітхнула:  

– У людському світі така нудьга! Я там з розуму  зійду!

– А ти хочеш знову і знову під чужі бажання підкладатися? –   вкрадливо  запитав він.

Таїс подивилася на нього уважно, щурячись, намагаючись обличчя розгледіти.

Купа вопросів.  По-перше, чому вона  його  не бачить?   Не можна дивитися, чи пам'ять, як і раніше, грається з нею?

По-друге, те, в чому вона зараз бере участь, це минуле чи майбутнє? І хто цей чоловік? 

Судячи з того, як вони спілкуються, вони знають одне одного  дуже добре. Зв'язок між ними, без сумніву, сильний.  Зрозуміти б,  що саме їх пов'язує!