50.1

А що для Таїс? 

Важко сказати! Звичайно, вона хотіла допомогти Аівіру, але була  впевнена,  що  краще довірити ельфам вирішення цього питання.

– Я справді  не знаю, чим тобі допомогти, – промовила вона втомленим голосом, – Занадто багато подій за останній час... Мені потрібно відпочити.

– Але ж ти пообіцяла!

– І не відмовляюся. Тільки не відразу, не так, негайно і бездумно. Подумаю спершу.

Мілета зітхнула, але сперечатися не стала.

– Забереш?

Таїс простягнула їй камінь. 

Мілета майже злобно відштовхнула її руку і швидко вийшла з кімнати.

Таїс потерла пальцями гаряче чоло. 

Події крутилися навколо  неї  нестримними вихорами, сила  рвалася зсередини,   людська сутність продовжувала   боязко чіплятися за останні реальні спогади  –  і все це безжально розрдирало  її на частини, на шматки.

Але чому вона має страждати на самоті? Чому не вивалити переживання ще на чиюсь голову!

Через тьмяний коридор Таїс побігла до кабінету, де проходила нарада. 

Зупинилася під дверима, прислухалася.  

Із глибини кімнати лилися голоси, часом повільні й вагомі, часом нервові, квапливі. 

Найімовірніше, Елвіл не стане її слухати. Не до неї йому зараз.

Тож Таїс тихенько відступила від дверей і пішла назад, відчайдушно лаючись  на тишу, що панувала в напівтемних коридорах палацу.  

Ніч тягнулася нескінченно. І це теж дратувало. 

Таїс забилася  в самий кут величезного ліжка і знову почала розглядати камінь, одночасно обмацуючи кожну його грань, кожну западину. 

Щось наполегливо шкребло її серце, не давало спокою. 

Вона не могла зрозуміти, що саме, але ці гнітючі, приховані навіть від її розуміння почуття, мучили нестерпно.

Дуже хотілося їх позбутися, та  не виходило.

Таїс зусиллям волі переключила свої думки на Елвіла. А як же те, що вона до нього відчуває? 

Таїс знову прислухалася до чогось усередині – до власних думок і бажань. Серце, як і раніше, палало, але якимось порожнім, бездушним вогнем.

Дуже дивно! 

От якби Елвіл зараз прийшов до неї і сказав, що кохає її і хоче, щоб вона залишилася з ним, то, от чесне слово, вона  не знає, як би йому відповіла.

“Маячня якась!  – подумала Таїс, – ще вчора я так кохала  його, кохала безмірно. То чому моя душа більше не  тремтить від думки про нього? Напевно, просто нерви шаленіють! Справді,  чи до кохання  зараз?”

Вона похитала головою і знову почала вдивлятися вглиб каменю. 

На мить  втомлено прикрила очі й раптом  понеслася кудись зі скаженою  швидкістю. Вгору чи вниз – не зрозуміти...

З нею так і раніше іноді траплялося в перші секунди сну,  та тільки зараз усі відчуття були набагато яскравішими, природнішими.

Таїс відверто насолоджувалась польотом і навмисно збільшувала швидкість. Тихий монотонний свист лунав з усіх боків. 

Незабаром простір, що летів  разом з нею, злився в суцільні безперервні смуги, потім в очі вдарили яскраві промені і    все навколо засяяло нестерпним  білим світлом.

Це також було знайомим. Але  зазвичай, після  сліпучого  спалаху світла Таїс   здригалася  і прокидалася. А зараз  не прокинулася.  

Потім побачила себе.

От тільки не змогла розібратися, бачить вона себе зі сторони чи бере безпосередню участь у подіях,  які перед нею розгортаються.  

І що навкруги? Якась печера. Або ні, радше – темна кам'яна хатинка з низькою,  перекошеною  стелею. 

Крізь щілини в стінах  простягаються тонкі нитки похмурого світла:  чи то вечір, чи то ранок  – не зрозуміти.

Обстановка доволі  убога: кривий, грубо збитий дерев'яний стіл, якесь ганчір'я  в кутку, каміння, оберемки листя, стопка запорошених книг. І  кудлате паутиння  блищить  в слабкому мареві  невідомих сутінків. 

І в хатині цій Таїс  не одна. Поруч із нею чоловік, одягнений у темний одяг з голови до ніг навіть на   руках перчатки. 

Обличчя Таїс не бачить, але розуміє –  вона  його  знає. І  знає дуже добре.