49.1

Мілета взяла її за руку. Стиснула. Пальці були крижаними.

–  Ти – обрана душа. Тому тільки ти зумієш непоміченою пройти  по стежці.

– По якій стежці?

– Аівір у полоні… У халепі…  І ця думка зводить мене з розуму! – промовила Мілета.

– Аівір? – здивовано  перепитала Таїс.

– Зараз скажу тобі те, що завжди зберігалося в таємниці. Потім сама вирішуй, відкривати  комусь цю таємницю чи ні. Але іншого виходу я просто не бачу, – Мілета безпорадно посміхнулась крізь сльози: – Аівір тоді приїхав разом із Елвілом до мого батька. Я мала вийти заміж, поїхати до Дольвена... Побачила його з вікна своєї кімнати і відразу зрозуміла, що це саме той, на кого я чекала. Кохання з першого погляду… Ну так буває.

– Буває! – Таїс сумно кивнула.

– Я не знала їхніх імен, не знала, хто саме з двох мій наречений. Виявилося – Елвіл.  Виходу в мене не було.  Воля сім'ї, традиції, розумієш? А я іншого кохала!

– Розумію… А що Аівір? – обережно запитала Таїс, – Він теж… з першого погляду?

–   Не знаю… Але він  теж  захотів, щоб ми були разом. Ми намагалися… Однак  пристрасть виявилася сильнішою за усі умови.

– Обіцяю зберегти  твою таємницю! – урочисто промовила Таїс.

– Мені вже однаково!  Нехай хоч усі дізнаються! Головне, щоб Аівір був тут, поруч зі мною... Я згодна на вигнання, на забуття.  Я не хочу бути королевою для нелюбого короля...

Мілета підняла голову. У прекрасних її очах загорівся вогонь – упертість і рішучість.

–  Дуже  добре  тебе розумію, –  Таїс зітхнула, – але зрозумій і ти мене.  Елвіл...  Не знаю, що саме відчуваю до нього, але шкодити  йому  не  збираюся. 

– Я теж не збираюсь  йому шкодити! – щіро  гукнула Мілета, –  І нікого б не стала про це просити.  Я лише хочу  стати щасливою! Але ж Елвіл  зараз тут, дома, і йому  не треба знову наражатися на небезпеку.  

– І як врятувати твого... Аівіра? – запитала Таїс і чомусь прислухалася до того, як вимовляє  його ім'я.

– Я всі сили готова віддати, аби тільки  його  повернути!

–  Усі сили? Як саме?  

– Ти здатна забрати    магію  в кого-завгодно, у чого-завгодно, у води, у каменю, у вітру... 

– Нічого собі! Впевнена?

– Повір, я знаю, про що кажу. Звичайно, це набагато складніше, ніж через кров або близькість…  Але ти можеш пригадати, як це робиться, –  збуджено зашепотіла Мілета просто в обличчя Таїс.

–  І що?

–  Ти згодна спробувати врятувати його?

–  Скажемо так:  скоріше  згодна.  Але… – Таїс  перепнулася, не в змозі підібрати  потрібні слова.

– Ні армія, ні магія ельфів тут не допоможе, – здогадалася  Мілета, – Тільки хитрість і твоя сила... І ще дещо!

–  Що саме?

–  Дай мені слово!

– Яке слово?

–  Що не відступиш в останню мить!

“Аівір, звісно, заслуговує на те, щоб його врятували,  та  навіщо мені  цей клопіт?” –   сердито  подумала  Таїс. 

А вголос сказала:

– Спробую щось  придумати.  Але ж ти маєш розуміти, що це дуже непросто. Аівір, напевно, надійно замкнений, і повертатися туди – самогубство.

–  Ти боїшся?

– Ні, не боюся… Але Аівір сам казав мені, що безрозсудний ризик – це повна дурня…

– Ти відмовляєшся? – перебила її Мілета і беззвучні, прозорі сльози побігли її щоками.

Таїс зітхнула. Подивилася на свою долоню, на рану, що затяглася, згадала, як лезо обпалило шкіру, а потім,  як там, в порталі,    вона потилицею   притискалася до   його  твердого плеча. 

– Я не відмовляюся… Аівір віддав свою свободу в обмін на свободу Елвіла. Я  допоможу йому. Щоправда, не знаю, як саме… Не плач, будь ласка.

– Обіцяєш? –  запитала Мілета збуджено.

– Обіцяю! – знехотя відповіла Таїс.