48.1

Обличчя її залишалося  сумирним, але кров кипіла від обурення і сорому.

Як він посмів нею  знехтувати! Нестерпна, вбивча образа! 

–  Добре, – Діна склала губи бантиком, як у дитинстві, коли їй через силу доводилося погоджуватися з тим, що їй не подобалося: –  Тоді  й не треба залишатися... І охорона мені не потрібна. Однак  врахуй, якщо зі мною щось трапиться – то ти будеш  винним!

Вона  пішла назад, забралася в ліжко і повернулася до Айвела  голою спиною –  все  ще відчайдушно сподівалася, що він змінить своє рішення, що, хоча б, наблизиться до неї…

Але  Айвел  мовчки вийшов із кімнати. 

По той бік порігу він зупинився і пошепки прочитав заклинання, наказуючи дівчині заснути. 

Діна почула, як зачинилися двері, і ледь не заричала від люті. 

Впала обличчям  у подушку,  щосили  впилася у неї зубами,     і негайно провалилася у важку прірву сну, спричиненого заклинанням.

Про всяк випадок,  Айвел залишив охоронців біля дверей кімнати і в саду. 

А сам  пішов у конюшню, осідлав коней. 

До призначеної Елвілом години  залишалося ще багато часу, але  він просто не мог сидіти на одному місці, так хвилювався за  долю братів.

Відчуття було нестерпним. Нічого не  хотілося  робити, ні про що не  хотілося   думати.

Айвел  стрімко виїхав з   дому  і помчався  щодуху  крізь непроглядний  ліс,  аби тільки подалі від кам'яних стін.

Вітер і гілки дерев  шмагали  по  його тілу. 

Та він не звертав на це уваги,  з насолодою   вдихав  прілий аромат нічного туману, папороті і отруйних   грибів, розчавлених кінськими копитами.

Вдосталь надихавшись нічним повітрям, Айвел  зупинився біля каменя, пустив коней пастися, а сам ліг на землю, закинувши руки під голову, вбираючи жарку літню ніч кожною краплею своєї крові.

Зоряне небо перекинулося над ним – величне і нескінченне.

Кожна зірка –  далекий, окремий світ. Дивлячись на  їхній холодний, принадливий блиск, Айвел намагався уявити, що то за світи і хто там може жити…

М'які шерехи, плавний шепіт трави, далекі вигуки птахів занурювали душу в теплі хвилі спокою. А разом із ним накотилася   й дрімота.

І він сам не помітив, як заснув.

Прокинувся від незвичного звуку і миттю  навіть не розплющивши  очей, схопився на ноги. 

Камінь вібрував та іскрився.  

Айвел, про всяк випадок, схопився  за рукоять меча.

Чекав, що перехід відкриється як зазвичай, і камінь розділиться на дві частини, але  раптом   з середини  його бризнуло яскраве світло і негайно відкотилося, залишивши на галявині Елвіла і Таїс.

Айвел скрикнув від радості, але за мить   його серце сіпнулося.

– Аівір? –  запитав він, нишпорячи очима в темряві, – Де Аівір? Може,  брат  теж тут, а він просто його не  помічає?

–  Залишився у Юрмеліті,  – коротко відповів Елвіл.

– Навіщо?  

–  Вимушено... А нам потрібно якнайшвидше повернутися в місто і скласти план  подальших дій.

–  Але що трапилося? –  Айвел дивився то на Елвіла, то на Таїс, яка  зніяковіло ховала очі.

– Портал був створений таким чином, що міг пропустити лише двох...

І Елвіл у кількох словах пояснив, що і як сталося.

Обличчя Айвела  закам’яніло.

– І як ми його  звідти вирвемо?  

– Поки що не знаю. Але вирвемо неодмінно. Присягаюся...

–  Отже, війни не уникнути! – промовив Айвел із тихою люттю, – тільки тепер змії будуть готові...

–  Не обов'язково! – сказав Елвіл, – Спробуємо знайти інший спосіб, інший шлях...

Таїс мовчала.

У неї всередині все ходуном ходило. Від почуттів, від емоцій, від шаленого, перемішаного зі страхом азарту, від того, що вона нарешті почала розуміти природу своєї сили.