Глава 44 Таїс і Загублене підземелля

Нескінченна, велична й похмура Снігова Пустка стрепенула серце. 

Таїс відразу відчула зв'язок із цим місцем, зв'язок майже неусвідомлений, але далекий і глибинний.

Самотні дерева, здавалося, дзвеніли від морозу, але ніякого холоду дівчина  не відчувала.  Навпаки – було дуже спекотно і якось  весело, чи що…

Аівір із цікавістю спостерігав за нею.

– Ти   все одно належиш цьому світу, – сказав він, – навіть у такій, людській подобі.

– Чому? 

– Подивися!

І вказав униз.

Таїс спершу не зрозуміла, але потім збагнула. На білому снігу не залишалося слідів від її взуття.

Утім, від чобіт Аівіра  теж слідів не залишалося. 

Вони йшли вперед, а сніг позаду них зберігав свою білизну і чистоту.

Біля кам'яного візерунка Таїс і зовсім перестала дихати. 

Почала дуже уважно його  розглядати і трогати  пальцями  жостку заледенілу поверхню.

Аівір відкопав зі снігу скриньку з жалюгідними  поскрібками сріблястого порошку, відкрив її. 

– Що це? – Таїс зазирнула в скриньку.

– Залишки магії. Сподіваюся, їх вистачить, щоб відкрити портал. Спробуємо об'єднати нашу силу.

– А якщо цього виявиться недостатньо?

– Тоді  маємо  проблему.

– Тобто?

– Доведеться шукати інше місце для того, щоб прочитати руни, не боячись, що   вони потраплять на світло. Однак я й гадки не маю, де  ми  його знайдемо.

– А Елвіл? – насупилася Таїс, – Так і буде нудитися в тому клятому  підземеллі?  

– Послухай, дорогенька, – відповів Аівір з  неприхованим  роздратуванням, – я зроблю все можливе, щоб вирвати брата зі зміїної нори. Але ми не можемо бездумно ризикувати. Інакше, замість одного заручника у Рофа буде  троє. Зрозуміла?

– Добре. Тільки не злись! –  примирливо промовила Таїс.

Звісно, він має рацію. 

Це їй досі здається, що все може статися  наче у казці –  швидко, легко й весело. Добро переможе зло   і  все таке. 

А з іншого боку... Розібратися, що в цьому світі зло, а що добро – дуже складно.  І бачення реальності, прийняте в людей, у цьому світі зовсім не працює.

Аівір перевернув скриньку і висипав на долоню залишки  магічного порошку.

Таїс повільно пішла вздовж кам'яного візерунка, проводячи по ньому долонею і пильно вдивляючись у нерівності, забиті снігом і крижаною кіркою. 

Вона рахувала камені, якимось дивним чуттям розуміючи, що кожен з них строго на своєму місці,  кожен  має певне призначення.

Коли торкнулася дев'ятого за рахунком валуна, серце її чомусь  стрепенулося і голосно стукнуло. 

Таїс змела сніговий пил і побачила, що нерівності не хаотичні, а теж складаються в якийсь візерунок,  начебто смутно знайомий.

“От халепа!  Стільки знаків і спогадів, а  я  ніяк   не можу зрозуміти, не можу спіймати потрібне!”

А зрозуміти дуже хотілося.

Аівір  вишкріб весь порошок, що залишився в скриньці, і висипав його в центр кола. Простір булькнув і завібрував,   почав відчинятися,  але сталося саме те, чого Аівір й боявся – магії виявилося недостатньо, щоб утримати  портал  відкритим.

Він вилаявся, не стримуючи емоцій. 

Лаявся ельфійською, тому Таїс нічого не зрозуміла.

Не відриваючи долоню від каменю, вона теж дивилася, як простір всередині візерунка розходиться колами – тільки й усього.

– Не виходить? –  запитала  Таїс співчутливо.

– Доведеться шукати інше місце, – сердито промовив  Аівір.

– І багато часу це займе? – Таїс машинально продовжувала погладжувати візерунки на камені.

– Будемо думати. Можливо, доведеться в Дольвен повернутися…