Глава 43 Вимушена співпраця

–  Поділишся почуттями?  – поцікавився Аівір.

– Не зовсім розумію, – відповіла Таїс і, щоб підтвердити підозри, торкнулася  сумки  кінчиками пальців, повільно почала проводити по темній грубій тканині, намацала  гострі грані рун, з ніжністю їх  погладила. І навіть подих затаїла, щоб увібрати в себе нові відчуття, нову енергію.

Аівір уважно дивився на її зосереджене обличчя, на  прочинений  рот і губи, що волого блищали.

Тихе, тепле сяйво її шкіри  несподівано  почало вабити, зводити з розуму.

Кипляча хвиля обдала серце, і воно раптом забилося, затремтіло:  глухо і збуджено.

Все навколо закрутилося в якомусь густому, в'язкому мареві. 

Аівір застиг, боячись зірватися  в прірву. Шалена кров билася в кожній частині його тіла.

– Веснянки…  

Таїс підвела голову і подивилася в його шалені, вовчі очі. Спочатку здивовано, потім злякано.  

–  Що з тобою? –   спантеличено запитала вона. 

Аівір простягнув руку і провів долонею по її сплутаному волоссю, по щоці, обвів контур її губ.

– Ще чого! – пирхнула Таїс і спробувала відскочити, але він різко намотав на руку пасмо її волосся, відкинув її голову, нахилився  зовсім близько до  обличчя.

– Та що з тобою? –  скрикнула Таїс у паніці, втрачаючи  глузд від жаху, –  Відпусти! Та що тобі, взагалі, потрібно?

Аівір завмер, потім люто струснув головою, немов скидаючи зі свого розуму пелену раптового божевілля.

– Заспокойся,  – повільно промовив він, оговтуючись, – Я, здається, зрозумів, що відбувається... Я не чіпатиму тебе... Заспокойся.

І він відпустив її, поспішно відступив.

Але Таїс продовжувала трястись немов у лихоманці.

–  Ти збожеволів? –  вигукнула вона несамовитим шепотом, –  Що ти збирався зробити?

–  Це не я. Це ти…

– Я? Та я б здохла швидше!  Ти мені огидний, мене нудить, коли ти  мене  мацаєш… Я тебе терпіти не можу…

–  Скажи, а Роф намагався до тебе доторкнутися? –  запитав Аівір, не звертаючи уваги на   її пронизливі  крики.

–  Нічого він не...

–  Не бреши! Забула? Ми повинні  довіряти одне одному!

–  А я можу тобі тепер довіряти? –  запитала Таїс із тихою люттю.

–  Можеш.  

І Таїс здалася. Змирилася.

–  Роф поцілував мене. Насильно. Ось як ти зараз.

– Я тебе не цілував…

–  Його долоня засвітилася. Він сказав, якби ми продовжили, то я забрала б всю його силу. Сказав, що  треба одружитися, щоб більше ніхто не пхав до мене свого рила... А тепер  поясни, чому  ти  раптом оскаженів? Я не хочу тебе боятися.

– Не треба  мене боятися. Це  все – твоя магія. Вона проявляється безконтрольно. Легенди кажуть, що чоловікам важко утримати себе поряд із обраною душею.

– І що тепер? – з дурним  смішком запитала Таїс, – Всі чоловіки будуть на мене кидатися?

– Ні.  Для цього має бути певний момент. І певний настрій. Твій настрій…

–  Надто розпливчасто! – розсердилася Таїс, –  То  що ж мені робити? Сидіти під замком, щоб нікому  перед очима не муляти?

– Думаю, ми це з'ясуємо. А поки що займемося справою. Та не дивись ти так! Не зачеплю  я тебе...

Таїс видихнула з надривом.

– Продовжимо, – сказав Аівір буденно, наче й не сталося нічого, – Ти пов'язана з рунами, мусиш розуміти всю їхню силу.

– Але для цього мені треба їх побачити.

Аівір озирнувся.

Печера? Ні, звичайна печера не підійде. Там багато дрібних тріщин, крізь які проникає світло. А спускатися глибше в надра землі він побоювався. Під землею ельфійська магія стоншується, слабшає.

– А вночі? – запитала Таїс, –  Чи це теж – світло?

– Теж світло.

Залишався тільки один вихід: відкрити портал і повернутися в підземелля під Сніговою  Пусткою – туди,  де все почалося.

– Ось що ми зробимо, – сказав Аівір, –  Є одне цікаве місце. Там дуже сильна енергетика. Відкриємо руни  і   тоді ти  відчуєш  набагато більше.