42.1

– Що там? – спитала тихо, одними губами.

– Головний змій повзає зовсім поряд…

– Роф?

– Не сам, звісно. Слуги його, дозор зміїний. Відчувають нас, тільки побачити не можуть.

– Магічний захист?

– Без захисту – ніяк.

– Аж раптом вони його  проб'ють?  – стривожилася Таїс.

– Ага! Бошками протаранять, –  Аівір ядуче  посміхнувся, –  Проб'ють рано чи пізно, звісно. Але час  ще є.

–  І що ти збираєшся робити?

– Якби  Айвел був тут! – з тихим жалем, у нікуди промовив він.

–  То, може, його покликати? Сюди довго їхати? – запитала Таїс, – Або  через портал? 

– Ні!  Змії, напевно, відстежують будь-який рух у напрямку своїх земель.

– За допомогою магії?

– Саме так! 

– А в нас це роблять за допомогою навігаційних супутників! – не втрималася Таїс.

– Магією надійніше...

– Цілком вірогідно! Але, якщо сюди не можна викликати Айвела, то що ти робитимеш?  Ти ж не збираєшся ось так здаватися?

– Не збираюся…

– Але сумніваєшся? – уточнила Таїс, збентежена чимось невизначеним, що промайнув у його голосі.

–  Я сумніваюся не в собі, а в тобі.

– Тобто,   у мені? – щиро здивувалася Таїс.

–  Ти ж вважаєш мене ворогом...

– Звичайно! Ти мені загрожував. А ще ви нагодували мене тими цукерками клятими. З отрутою!  

– Ніякої  отрути в цукерках не було…

– Не було? Але чому тоді… Адже я відчула біль у грудях і ще… емоції. Справжні, живі емоції!  

– Усього лише легке снодійне, перемішане з одним зовсім нешкідливим, але дієвим зіллям, – усміхнувся Аівір, – Є таке зілля, яке здатне в кілька разів посилювати страх і створювати ілюзію фізичних відчуттів. Ми не збиралися завдавати тобі болю. Лише хотіли, щоб зберігала таємницю  і робила  те, що треба нам.

– Справді? –  спитала  Таїс недовірливо.

– Справді.  

– Навіщо ти мені все це кажеш?  Ти ж тепер  остаточно втратив владу наді мною.

Вона продовжувала шукати  в словах  і в поведінці Аівіра якийсь  прихований сенс, підступ.

– Усе пішло не так, як я хотів... І нічого, крім досади за власну дурість, я не відчуваю.

– І що далі?

– Елвіла потрібно вирвати зі зміїного підземелля. Просто  зараз. Я  не бачу іншого виходу.  Тому й сказав тобі правду. Нам доведеться стати союзниками...

Аівір клацнув пальцями, і багаття розгорілося ще яскравіше.

–  Тобто, я повинна тобі довіряти? –  уточнила Таїс.

–  Бажано...

– Після всього, що ти мені зробив?

– Я нічого тобі не зробив, – сказав Аівір, – Я навіть можу пообіцяти, що ми знайдемо спосіб повернути вас до людей. Твою подругу – так точно. А тебе – якщо захочеш… І я теж маю тобі довіряти. Сподіваюся, це зрозуміло?

– Але Елвіл...

– Елвіл – мій брат і король ельфів. У нас можуть бути які завгодно розбіжності, але існують правила, яких треба дотримуватися, і цінності, які не можна ставити під сумнів. 

Таїс йому повірила.  Ні, зараз  він говорить відверто – не грає, не вдає. Але продовжувала дивитись недовірливо. Щоб він не уявив, ніби між ними все  гарно  й солодко.

– Припустимо! – погодилася Таїс, – тож  як будемо діяти?

– Спробуємо відкрити портал і забрати Елвіла.

–  Ось так просто?

– Зовсім не просто.

–  А Роф? Він же відразу зрозуміє...

– Не встигне. У мене є дещо.

Аівір відстебнув від пояса сумку.

– Що там? – запитала Таїс.

– Руни. З їхньою допомогою ми й знайшли тебе.  

– Можна подивитися?

– Можна. Але є проблема. Руни слід відкрити так, щоб їх не торкнулося світло – ні денне, ні нічне. 

– А якщо торкнеться?

– Тоді вони стануть просто непотрібним мотлохом.

Таїс нахилилася ближче до сумки  і жадібно вдивилася. 

Руни вона не  бачила, але  відчувала їхню силу.

Вогнем обпалило зсередини, ніби вона поринула  у теплі  волни  чогось дорогого, нескінченно важливого – забутого, загубленого і набутого знову.