Глава 42 Перемир'я

– Ти нічого не збираєшся робити? – запитала Таїс, насилу стримуючи лють, – Так усе  і залишиш?

– Я думаю поки що, – байдуже озвався Аівір.

– Тоді думай швидше. Інакше я розповім усім, що ти хотів зробити! І начхати на твої загрози! І на цукерки! Зрозумів? – її голос завібрував, зірвався.

– Не встигнеш, – насмішкувато сказав він, – я просто  голову тобі відкручу…

– Ой, не можу, голову він мені відкрутить! – верескнула Таїс з презирливою розв'язністю, –  Тримайте, а то зараз помру від страху! І розреготалася буйним, шаленим реготом.

Різко замовкла, утупила погляд  в землю.

Аівір простягнув руку, запустив пальці у купу її волосся, полоскотав шкіру на потилиці.

Таїс різко відсмикнулася. 

Він дивився на неї.  Але без бажання убити, а з новою якоюсь цікавістю.

– Гаразд, забули, –  буркнула Таїс і вся зіщулилася під цим поглядом: – А вдвох ви  зможете начистити  Рофу  пику? Ти і  Елвіл?

–  Чудово зможемо  і поодинці. Але одна справа – Роф, а інша – весь зміїний клубок. Змії, на жаль, доволі сильні істоти. Та й магії в них вдосталь.

– То що робити? –  спитав Таїс тремтячими губами,  благаючим  голосом.

Обличчя її палало, очі виблискували сльозами.

– Ого! Ти вмієш просити, – Аівір  посміхнувся холодною усмішкою.

– Нам краще домовитись, Аівіре! – Вперше вона назвала його на ім'я. – Я не хочу сваритися з тобою… Тільки допоможи йому, будь ласка! –   голос її зірвався в ридання.

– Тоді помовчи трохи.  Дозволь мені подумати.

Таїс приречено кивнула, підібрала якусь палицю і почала відчужено ворушити  гаряче  вугілля,  то підпалюючи   палицю, то  збиваючи  язики полум'я об траву.

Аівір байдуже спостерігав за іскрами, що  летіли у небо. Думки його туманились.

Отже, йти війною  проти  Юрмеліту – безглуздо.

Збирати верховну раду Мерехтливих гір –  довго і клопітно. До того ж,  доведеться пояснювати причини, і  тоді про обрану дізнаються всі.

А правда матиме тяжкі наслідки.

Почнуться чвари. Кожен із правителів доводитиме, що обрана з тієї чи іншої причини повинна належати саме йому і нікому іншому.

Аівір думав одразу про все: про свої бажання та амбіції, про Мілету, про старшого брата, який нічого не знає про їхні стосунки, і продовжує йому довіряти.

І зараз, перебуваючи в підземеллях зміїного палацу, Елвіл чекає саме на його дії, саме на нього сподівається.

– У мене питання, –  тихо, обережно звернулася до нього Таїс.

Її гнітило мовчання. Хотілося дій, руху якогось.

–  То питай.

– Чому у цьому вашому Дольвені все  настільки просто  і  примітивно?

– Ти про що?

– Ось ви, ельфи, такі сильні, маєте магію, а розвитку, наскільки я розумію, ніякого немає. 

– Розвитку? – здивувався Аівір.

–  Ось у людському світі прогрес не стоїть на місці. Навіть у космос літають!

– І яка від цього користь? 

– Пізнання  навколишнього  всесвіту...

– Всесвіту, як же! А ти впевнена, що вони там бачать  саме те, що є насправді? 

– В цьому ніхто не впевнений. Теорій дуже багато, це правда, – зітхнула Таїс, – А ще зброя всяка... Зброя, створена людьми, дійсно, небезпечна і цілком здатна знищити світ, але машини, літаки, інтернет –  доволі корисні винаходи. А ще – навігаційні супутники.

– Нам нічого  такого не потрібно, – після короткого роздуму  промовив Аівір, – Магія у багато разів потужніша за будь-яку вашу зброю. Але, якщо ми почнемо воювати за допомогою магії, то зруйнуємо не тільки свій світ, а й найближчі. Світ людей, наприклад… Розумієш, у чому різниця?

– У чому?

–  Людям завжди всього  мало. Скільки не дай – усе одно мало... 

– А у вас? – фиркнула Таїс, – Тиша та спокій? Ні конфліктів, ні суперечок? Так! Люди воюють за технології і за території, а ви – за магічну силу!  Це й сліпий  помітить. За обраних…

–  Стривай! –  Аівір підняв руку, обриваючи її викривальню промову.

І завмер, примружив очі, наче прислухаючись до чогось.

Таїс злякано закрутила головою на всі боки.