Глава 40 Серед скель

Елвіл пішов  до Юрмеліту вночі. 

Час  вже наближався до полудня, але приводу для хвилювань, начебто, не було.

Аівір розпалив багаття,  випив  трохи вина з фляги.

Сидіти на одному місці не виходило, тому він безперервно тинявся туди-сюди вздовж  порослого мохом взгір’я, розмірковуючи, роблячи припущення.

Але по усякому виходило, що  Роф ось так запросто дівчину  ельфам не віддасть.

Раніше Аівір і не підозрював, що здатний настільки переживати за старшого брата, якого завжди вважав  прикрою перешкодою на шляху до влади й любові.

А зараз  його серце здригалося від хвилювання і каяття.

До цього вони жодного разу не опинялися в складних ситуаціях, де були потрібні негайні  правильні рішення.

Війни та інші чвари давно закінчилися. Життя протікало повільно і впевнено, без потрясінь.

І ось тепер, коли невідома небезпека, яку Аівір передчував, підібралася зовсім близько, він навіть пошкодував, що поставив власні амбіції вище за братню прихильність.

Тому страждав і не мав уяви, що йому робити.

Раптом зверху донісся дивний, незрозумілий шум.

Аівір закинув голову, вдивляючись у нерівну,  покриту бурими і рудими  плямами, поверхню скель. 

Щось, схоже на блискучу стрічку, прослизнуло униз  і гепнулося прямо в середину засохлої деревної крони, а потім зі страшним  відчайдушним шипінням обвилося гнучким тілом навколо нижньої гілки.

Зміюка! Досить велика, сріблясто-блакитного кольору, з   розкритою пащею  і оскаженілим поглядом.

Не інакше, що цей гад повзучий – шпигун з Юрмеліту. 

Аівір вже простягнув руку, щоб  відірвати зміюці  голову, та наступної миті, поглянувши  у її  променисті, фіолетові очі, розгубився  і зробив крок назад.  

–  І що ж  ти таке? – запитав, скоріше у самого себе, ніж у неї.

Змія знову зашипіла, немов бажаючи відповісти, після чого засмикалася всім тілом.  

Розтиснула кільця, впала на землю,   почала звиватися, битися  в агонії, наче всіма силами намагалася  позбутися своєї шкіри. 

Потім судомно витягнулася, очі її повільно згасли і закрилися.

Аівір присів над змією і торкнувся  пальцями  її широкої  плоскої голови.

–  Чи здохла?

Яскрава блискавка вдарила в долоню. Аівіра ледь убік не відкинуло. Перед очима на мить стало темно.

–  Що за маячня? 

Він миттєво схопився на ноги і побачив Таїс. 

Вона, скорчившись, лежала на камінні. Губи в крові, обличчя – біле, холодне, мертве...

Аівір  миттєво усе зрозумів і почав діяти. Присів  над дівчиною, просунув долоню під її потилицю, підняв голову, розтиснув їй губи.

Кров продовжувала сочитися назовні тонкою цівкою. 

Аівір нахилився і різко,  коротко видихнув їй у рот.

Мить, друга… Таїс затряслася дрібним тремтінням, повільно відкрила очі, подивилася  тьмяним поглядом, спитала  слабким голосом: 

– Елвіле?

І  відразу тихо, болісно застогнала: 

–  Знову ти!  – впізнала Аівіра, – А я хотіла потрапити до ельфів...

–  Ну ти  ж до них і потрапила! –  посміхнувся  той і спитав: – Встати  зможеш?

Таїс ледь хитнула головою, в очах блиснули сльози.

Він підхопив її під руки і піднявши, посадив ближче до вогню, на один  з теплих мохистих каменів, відвів від обличчя розпатлане пасмо волосся.

– Так краще?

Таїс хотіла відкинути його руки, але не змогла – була ще надто слабка.

–  Звідки ти тут узявся? – запитала стомлено.

– А ти?

–  Я? –  перепитала Таїс і якось безглуздо озирнулася на всі боки.

І тільки тут до неї дійшло –  адже втекла!

– Ти! – сказав Аівір. – Впала мені просто на голову. І чому в зміїній подобі?

– А ми де?

– Неподалік Юрмеліту.

Таїс злякано засмикалася.

– Юрмеліту? Але тоді  мене, напевно, вже шукають!  І, мабуть, знайдуть!