38.1

Жодного чіткого плану не мала, просто хотіла перевірити, наскільки той  спуск є безпечним.

Охоронець  загородив  їй дорогу. 

– То підемо разом подивимося! – вигукнула Таїс.

Все одно зараз втекти не вийде. А ось розвідати обстановку – цілком можливо. 

Воїн  похитав головою, вказав рукою ближче до входу і, застережливо  торкнувся кінджала,  який висів у нього на поясі.

Кров хлюпнула  у голову,  киплячою хвилею  вдарила в серце. 

Страх? Ні за що!  Обурення, гнів, лють... 

Таїс  втомилася від того, що кожен  хоче її залякати, кожен тримає за дурну  безвольну ляльку, яку можна скручувати, ламати як завгодно!

Але зупинилася, утихомирила свій несамовитий гнів. Вдала, що підкорилася.

І воїн, заспокоївшись, знову застиг кам'яною статуєю.

– Тоді я до палацу, краще, повернуся! – буденно сказала Таїс, пішла повз нього  і, опинившись  поряд, зірвала з його поясу кинджал.

Цілком несподівано  – і для нього, і для себе. 

Ніби не вона, а хтось замість неї ухвалював рішення і діяв...

Кинжал виявився важкуватим для її руки, але Таїс виставила його перед собою і тримала з такою впевненістю, ніби знала, що з ним робити.

Воїн спершу зацепенів  від  здивування, потім  отямився і кинувся забирати.

Ухиляючись, Таїс спіткнулася, розтиснула пальці. Кинжал  випав, оглушливо задзвенів о камені, покотився.

Вони плигнули  за ним одночасно. Легка, рухлива дівчина встигла першою.

Але й воїн не загавився. Перехопив її зап'ястя, стиснув із нещадною силою.

Таїс скрикнула –  злякалася, що кістка зараз трісне.

І  охоплена люттю та збудженням, замість того, щоб кинути зброю, вона вдарила. 

Звідки тільки сила  та взялася? 

Лезо ковзнуло по ребрах, зі свистом розрізало тіло, уперлося в щось.

Наступної миті воїн  весь затрусився, забилося в припадку, і обернувся     раптом на величезного  змія.  

Зашипів люто, здійнявся в повітря,  потім   впав так важко, що земля загула,  і ледь не збив  Таїс з ніг помахом потужного хвоста.

Але Таїс на відсахнулась, навпаки –  кинулась ближче до нього і обома руками схопилася за  руків’я кинджала.

Висмикнула. 

Кров вдарила фонтаном, обдала нудотним запахом, бризками впала на шкіру, заляпала  шию, обличчя…

Таїс відскочила, відпльовуючись.

Щось штовхнуло її, з розмаху вдарило в груди. 

Серце гримнуло, забилося надривно, на межі.  Обличчя залило  крижаним потом, голова вибухнула в'язким пульсуючим болем. Перед очима помчали зелені кола.

Таїс упала на коліна, захрипіла... Кожен подих давався з мучительним болем...

Кров всередині тіла почала закипати.  Ось-ось  –  і   усі  нутрощі  перетворяться на попіл. 

Вона повалилася на бік, стиснулася в грудку, неусвідомлено намагаючись захиститися від  болю і моторошного почуття приреченості.

Аж  раптом усе закінчилося. 

Спершу Таїс  нічого не зрозуміла. 

Їй здалося, що вона просто покотилася по схилу вниз. Цей рух був контрольованим, стрімким   і  дуже плавним. 

Вона котилася, огинаючи гостре каміння, пірнаючи серед чахлої трави, і відчувала як   полотно  м’яких  мохів  торкається її шкіри.

“Що за маячня?” – подумала Таїс і зрозуміла, що вона – вже не вона. Точніше, думки, як і раніше – її, а ось тіло – ні.

І всередині, під шкірою билася, боролася одна з одною дві сутності: зміїна і людська.

Неймовірно  вражаюче відчуття!

На мить вона застигла і підняла голову – плоску зміїну голову.  Висунула роздвоєний язик, пробуючи на смак повітря, вловлюючі  його найменші коливання, а потім знову кинулася вниз  по  траві і  камінню, сама не знаючи куди, обираючи шлях за тими вібраціями, які йшли з надр землі.