Глава 37 Маленька перемога

– Я одружуся з тобою, – повторив Роф, – звісно, союз буде фіктивним, оскільки я не маю наміру  втрачати свої сили.  Але це остаточно закріпить мої права на тебе. Щоб іншим не закортило! Тому зараз спокійно поговоримо. До речі, ця їжа дуже смачна. Спробуй!

Він підняв стілець і поставив його на місце, долонею по столу поплескав:

–  Сідай!

Та Таїс продовжувала стояти, до болю зчепивши пальці рук. Тіло під сукнею миттєво вкрилося  потом.

– А якщо я  відмовлюся?

– Дозволю тобі  трохи  подумати. Спочатку тут, у палаці, а потім знову відправлю  у підземелля. Повір мені, через якийсь час ти зробиш що завгодно, аби вибратись звідти. Але мені б не хотілося доводити все до такої крайності.

Таїс  також  не  хотілося  доводити все до такої крайності. І перевіряти, жартує він чи говорить серйозно, бажання  теж не було.

Вона інтуїтивно розуміла – не жартує. 

І має намір зламати її  у будь-який спосіб. Навіть через насильство.  

Тепер погрози Аівіра здавалися дитячими пустощами.

Гаразд. Треба зробити вигляд, що  змирилася.

– Добре, – лагідно відповіла вона і сіла за стіл.

–  Добре  що?

– Я ж нічого не можу зробити, чи не так?

Таїс підчепила на виделку шматочок незнайомої їжі. Спробувала. 

У принципі,  смачно… Зрештою, їсти потрібно. Хоча б для того, щоб мати сили для боротьби.

– Ти нічого не можеш зробити!  – підтвердив  Роф.

Тягнути час. Вивертатися, хитрувати, прикидатися. Як завгодно тягнути час!

– Ось я і кажу – добре.  Я не збираюся з тобою воювати.  Але мені б хотілося трохи озирнутися довкола...

Її голос був м'яким, погляд лагідним. 

Десь Таїс  читала або чула таке: якщо не можна протистояти неприємностям, то краще їм підкоритися. Поки не зрозумієш, як їх обійти.

–  Озирнутися? –  перепитав Роф.

– Наприклад, вийти назовні.

Роф зсунув брови.

–  Навіщо?

– Я не можу жити без сонячного світла.  Я  – не змія і не кріт... До речі, у людському світі навіть змії виповзають грітися на сонечку…

Що завгодно, аби тільки  назовні! 

Бо треба визначити,   куди її халепа закинула.

Про змій-перевертнів згадував Аівір. Він, начебто,  приїжджав до них з якоюсь дипломатичною місією. І  приїжджав, скоріше за все, сюда, у   цей  клятий підземний палац.

Таїс кліпнула,  приховуючи  радість, мигнувшу  в її очах.

Тож ця нора  розташована не так вже й далеко від Дольвена.  

І, теоретично, втекти можно.  До ельфів,  до  Елвіла... Якщо  й  судилося тут залишитися, то краще поруч із ним. 

Таїс  підняла  очи  й подивилася на Рофа. Чекала на його відповідь. Але оскільки той  мовчав,  вона знову заговорила:

–  Не знаю, як інші, а люди не можуть жити без сонячного світла і свіжого повітря. Розумієш?

–  Хіба?

–  Так. Якщо я весь час сидітиму тут, то захворію. Або навіть помру.   Від нестачі вітаміну Д. Чи не віриш? Хочеш перевірити? Хіба ти сам не казав, що люди – дуже тендітні створіння?

Роф окинув  її недовірливим поглядом і  сказав повільно: 

– Вийдеш. Але зі мною. І з охоронцем. Трохи згодом. Обіцяю.

– Та мені все одно!  Аби  тільки свіже  повітря. 

Головне – щоб він почав їй довіряти. Причому якнайшвидше. Адже часу, щоб спланувати та здійснити втечу, небагато.

Поки він не змусив її займатися тим, чого вона робити не збирається.

–  Спершу закінчимо сніданок, – сказав Роф.

Таїс послала йому саму сліпучу усмішку, яку вдалося  з себе вичавити.

Найле чекала за дверима, і після сніданку провела її до кімнати.

Цього разу Таїс намагалася запам'ятати хоч щось.

– Напевно, потрібно довго звикати, щоб орієнтуватися в цих лабіринтах? – запитала вона, ніби між іншим.

– Не потрібно, якщо  маєш  особливе чуття. – вагомо відповіла  служниця.