Глава 36 Наречена мимоволі

Свій одяг Таїс відвоювала.

Найле хотіла забрати його, але Таїс вчепилася обома руками:

– Не віддам! 

Щоправда, тепер Найле постала не в образі змії, а в образі повної, срібноволосої жінки з пишними грудьми і дуже широкими стегнами. 

– Навіщо тобі це дивне вбрання? – намагалася сперечатися Найле.

– Дороге наче пам'ять! – відповіла Таїс, але Найле гумору, звісно ж, не зрозуміла.

– Владика наказав тебе переодягнути…

– Я переодягнуся, тільки відчепись від мого одягу!

– Він жахливо пахне!

– Неправда! Ти сама жахливо пахнеш!  – заперечила Таїс і щосили смикнула на себе джинси, – Залиш,  кажу тобі!

Найле здалася. Немає сенсу  сперечатись  з цією дивною гостею. Нехай Владика сам із нею розбирається.

– Я не можу жахливо пахнути, –  ображено заперечила вона, – я щодня використовую зміїну м'яту...

Таїс довелося переодягнутися. 

Сукня, яку Найле принесла, була не зовсім зручною, тісною, з вузькою спідницею і занадто відкритою спиною.  І   виблискувала переливами зеленого, блакитного, червоного  і золотистого. Зовсім як новорічна ялинка!

“Або зміїна шкіра!” – подумала Таїс, з огидою дивлячись на себе в дзеркало.

Вона не дозволила Найле доторкнутися до свого  волосся, сама розчесала його і заплела косу, розмірковуючи про те, чи можна якимось способом уникнути вечері.

І, взагалі, чи  варто боятися того Рофа? 

Може  й ні,   та все одно – перебувати в його товаристві не дуже  приємно. Якийсь він… слизький…

Таїс    сумно всміхнулася.

Утім, він її поки що не чіпає. Але що буде далі?

–  Скоріше!  Владика не повинен чекати…

Хоч як намагалася Таїс запам'ятати дорогу,  а не змогла, бо   вони, напевно,  разів  двадцять повертали у різні боки. 

Таїс похмуро розглядала порожні звивисті коридори, вимощені каменем.

Перспектива жити під землею, у сутінках і тиші  викликала огиду. 

Чи дозволено їй взагалі виходити на повітря, де сонце і вітер?

Найле йшла попереду, первалюючись на ходу наче гуска.

Таїс  дивилася прямо в  її масивну потилицю, покриту ріденьким волоссям.

Уперше Таїс задумалася про ту примарну могутність, про яку  усі говорять. 

Що це за могутність, а головне – як її використовувати?

Отже, вона вміє забирати силу. Принаймні під час поцілунку. Або  під час більш відвертої близькості.

А в інший спосіб? 

І їй несподівано згадалося запитання Айвела.  Справді, чи зможе вона встромити ніж кому-небудь у серце?

Таїс болісно здригнулася. 

Вона завжди була впевнена, що не зуміє нікому заподіяти болю. 

А заради порятунку власного життя? Або життя  близької істоти? А заради того, щоб знову побачити Елвіла?

Таїс ледь не застогнала про себе і вп'ялася нігтями в шкіру долонь, раптом гостро відчувши те,  що  вона втратила –   можливість  його бачити.

Закохалася. Вляпалася з головою, – і від того хотілося вити, ридати, реготати нестримно.

Напевно, вбила б будь-кого, аби тільки знову опинитися поруч з ним.

Не витримавши лавини раптових почуттів, Таїс зупинилася і, тяжко видихнувши, припала плечем до стіни.

Найле озирнулася і теж зупинилася.

– Що сталося? Що з тобою?

– Слабкість, – збрехала Таїс, – напад слабкості.

– Від голоду. Вірогідно.

Нехай думає, що від голоду... Так краще, не треба нічого пояснювати. Утім, на який хрясь, цій зміюкі, взагалі, щось пояснювати?

Глуха лють підкотила до горла тугим клубком.

Але Найле нічого не помітила і смикнула Таїс за руку.

– Ходімо вже.Тебе чекає смачний сніданок!

Так! Опиратися, мабуть, ні до чого.  

Що раніше вона з'ясує, як тут усе влаштовано, то простіше буде винайти план втечі.

Нарешті лабіринти коридорів закінчилися, і Таїс вступила в невелику, овальну кімнату.