Глава 35 Загрозлива безвість

До північного кордону вирушили втрьох.

Коням крiзь портал ходу немає, тому Айвел  відведе   їх назад, а потім, через три дні,  щоранку   буде  приходити  на місце  і чекати. 

Як довго?  Дуже  важке  питання!

Виїхали в темряві,   до каменю прибули, коли вже почало світати.

Спішилися. 

Аівір зазирнув під  камінь і, поворушивши там, дістав свою поясну сумку. 

Вона була міцно перетягнута шнурком, тож  не виникало сумніву, що ніяке  світло не змогло  проникнути всередину.

До того ж, ховаючи сумку, Аівір ще й заклинання додав...

Він хотів пристебнути її назад до поясу, але передумав і простягнув Елвілу.

– Тут руни...

Король зважив сумку на відкритій долоні. 

У глибині її важко пульсувала незнайома йому сила. Незнайома?  

Елвіл трохи прикрив очі, намагаючись з'єднатися з цією могутньою енергією.

Де він міг відчувати її раніше? Безумовно –  ніде. Руни були заховані  упродовж багатьох епох, задовго до народження його прадіда.

Елвіл напружився, згадуючи щось  чи уявляючи.  

Найімовірніше,  Інвіга  колись розповідала… 

Ні, не варто зациклюватися на одному відчутті, щоб  не обманутися хибними спогадами,  не видати бажане за дійсне.

Тому   він  повернув   сумку Аівіру.

– Нехай поки у тебе залишаються. Вони тебе знають, ти торкався до них. А тепер спробуємо відкрити портал...

Звичайно, це всього лише початок шляху.

– Тож,  будь розсудливим, брате! – ласкаво сказав Елвіл і злегка розтріпав  Айвелу волосся, –  На тобі  зараз все місто...

– Тягар влади! – пожартував той, намагаючись заглушити занепокоєння.

–  Впораєшся,  навіть не сумнівайся!

–  І, дивись,  не перестарайся!   – у свою чергу  додав  Аівір.

–  А якщо ви не повернетеся через шість днів? 

–  У такому разі   дозволяю тобі  діяти на власний розсуд…

– Армія! –  буркнув Айвел, – Ми спробуємо викурити Роф  з його нори. Це складно, але  цілком  можливо…

– Краще дипломатичні переговори, – усміхнувся Елвіл, – З Рофом  треба домовлятися. Але гадаю, до такого не дійде, і він  почує  мої слова.

– Тоді прощавайте.  Нехай щастить! –  сказав Айвел, насилу стримуючи  почуття.

–  Доброї дороги! – у такт йому вимовив Аівір, і погляд його потемнів, став похмурим.

Портал відкрили без особливих проблем. Під дією магії,  камінь легко розділився на дві частини. 

Брати пірнули в густу, пульсуючу безодню – липку, слизьку, холодну. 

Для Аівіра – звично, а ось Елвіла спершу злегка пересмикнуло, настільки гнітючим здалося йому це відчуття.

Але воно минуло швидко, і перед очима короля постала Снігова Пустка.  А потім й валуни, викладені у формі стародавніх символів.

Елвіл уже був  тут якось. З батьком. 

Звісно, вони добиралися сюди верхи, а не через портал. Добиралися кілька днів. 

Неодмінний ритуал перед вступом на трон.  

Це місце священне для всіх мешканців Країни Лісів, і кожен правитель повинен  відвідати  його, щоб отримати благословення стихій.

Тоді майбутній король настільки вразився побаченим, що досі пам'ятав усі запахи, чув усі звуки,  відчував кожен найлегший подих вітру...

Елвіл повільно обійшов навколо валунів.

–  То вхід тут?  

–  Тут.

– І давно ти дізнався про це?

– Не дуже.

–  Чому одразу не сказав? –  запитав Елвіл із легким докором. 

І докір цей відносився  саме до брата, а не до підданого чи радника.

– Я  думав… утім, знаєш, що?  Я просто хотів скористатися цими знаннями сам! –  чесно відповів Аівір.

Елвіл розуміюче посміхнувся.

– Заради влади?   

–  Заради влади.

– Не  кинув  думки захопити Снігову Пустку?

– Не  кинув...