Глава 29 Діна будує мости

Королівський палац завжди доступний для відвідування.  

Будь-який житель Дольвена має право говорити з королем безперешкодно, якщо у нього виникає в тому потреба.

Іноді Елвіл, через зайнятість, не може відразу прийняти відвідувача.  Тоді дозволено чекати прийому в одній із численних гостьових кімнат.

Такий розклад не зовсім влаштовує Аівіра. 

Зрозуміло, ставити варту в кожному кутку немає сенсу. Але й залишатися зовсім без охорони, щоб не бентежити відвідувачів – теж крайність. 

Це  королівський палац, а не прохідний двір! 

Тільки жодні розмови на Елвіла  не діяли.  У спілкуванні зі своїми підданими він вів абсолютно відкриту політику.

Саме тому, побоюючись, що другу дівчину теж викрадуть, Елвіл відправив її до будинку на озері, який охоронявся на порядок краще, ніж королівський палац.

І доручив її турботам Аівіра.

Коли Діна оговталася від першого шоку, то подумала, що, по суті, даремно влаштувала істерику.

Вона блукала колами по кімнаті, намагаючись відгородитися від власних думок.  

Але нічого не допомагало.

Зупинилася  біля вікна,   заклопотано  роздивляючись штучний  водоспад, що стрімко  падав  з високого нагромадження кам’яних брил, переливався на яскравому сонці райдужними відблисками. 

Як  же гарно тут!

Туга за рідними, за  світом людей пройшла у Діни дуже швидко, і десь у глибині душі народжувалося почуття, що їй випав дивовижний, унікальний шанс.

Батьки? Ну  що батьки! А якби вона, насправді, померла?

Звісно, вони б страждали. Особливо, мати…  Та  біль би все одно потихеньку вщух – є ще молодший братик. І вся любов, вся турбота дісталися б йому.

А ось їй довелося пережити щось неймовірне. Отримати те, чого  вона не просила, про що навіть  не мріяла.

Діна приклала долоні до нагрітого скла і глибоко зітхнула. 

А раптом, вона й  справді обрана, особлива, незамінна?  Адже в інший світ  аби хто  не потрапляє. Про це у всіх книжках пишуть...

Двері безшумно відчинилися, і в кімнату так само безшумно увійшов Айвел. Встав за її спиною.

– Милуєшся водоспадом?

Діна здригнулась від несподіванки і обернувшись, зміряла   його  поглядом з ніг до голови: 

–  А я тебе пам'ятаю. Ти був у  кав'ярні... Слідкував за нами, так?

Айвел трохи нахилив голову  на знак згоди.

– Можно дещо  спитати? – усміхнулася Діна, граючи поглядом і трохи надуваючи губи.

Ну що вдієш! Гарні, міцної статури  чоловіки  – її слабкість. 

– Запитуй.

– Якщо я залишуся тут, то скільки років  проживу?

Айвел здивувався. Він прийшов заспокоїти,  підбадьорити її, а тут таке! Може,  досі від  шоку не оговталася?

–  Чому тебе це цікавить? – спитав він.

–  Я чула, що ельфи, ніби то,  безсмертні. Мабуть, у вас тут повітря якесь цілюще, чи вся справа в магії…  То може й людям тут більше  років відміряно, ніж там! –  Діна  невизначено махнула рукою кудись убік.

– Ельфи не безсмертні, –  відповів Айвел, – вони просто живуть дуже довго. До того ж, у нас час плине інакше… Не хвилюйся! Якщо залишишся тут, магія  й справді збільшить термін твого життя.

– І скільки я проживу? – жваво запитала Діна, а очі її загорілися, – Років двісті, триста? А я старітиму?

Айвел, насправді, мав дуже поверхневе  уявлення про літочислення, яке  використовують люди, тому відповів ухильно:

– Важко  сказати напевно. Все залежить від того, наскільки ти зумієш пройнятися  енергетикою нашого світу.

– Тобто,  ти не знаеш? –  невдоволено уточнила вона.

–  Не знаю…

– То, може,  тоді сходимо погуляємо? – Діна знову почала вабити  поглядом, –  У будинку добре, але мені хочеться краще роздивитися все, що тут є. Зокрема – озеро.

– Поки що – ніяких прогулянок!

–   Шкода!  – вона надула губки і легенько провела долонею по плечу Айвела, немов змахуючи невидиму порошинку.

– А тобі не цікаво, що з твоєю подругою? Адже ви подруги, чи не так? – спитав Айвел.

– Так, ми подруги, причому – найкращі і з самого дитинства! – Діна стурбовано зітхнула, – Звісно,  я дуже хвилююся за її долю. Але хіба я можу їй чимось допомогти?  Хіба Тайці стане  легше від моїх сліз або страждань?

І зробила  трагічно-сумне обличчя.