28.1

– Скоро зрозумієш, – відповіла змія і з важливим виглядом поповзла   собі геть.

– Зачекай! Не кидай мене! – вигукнула Таїс у розпачі.

Залишитися на самоті  в цьому страшному місці? Що може бути жахливішим!

Таїс побігла   слідом за змію,  користуючись тим, що  у  цьому склепі немає дверей, але   з розмаху вдарилася  лобом об невидиму  перешкоду.

Закричала ще голосніше  і  почала гамселити   по ній руками, з безсилою ненавистю спостерігаючи за тим, як клята  гадина  розчиняється в напівтемряві довгого коридору.

Вихід назовні, скоріше за все,  закритий магією. А це надійніше за будь які  засуви і защіпки.

Страх здавлював  горло крижаним зашморгом. Кров шалено калатала у скронях...

Раптом  її покинуть  тут назавжди, і ніхто до неї більше не прийде? У цьому вонючому  підземеллі  немає ні їжі, ні води.  Нічого немає.

І негайно, як на зле, зі страшною силою захотілося пити.

Таїс знову почала оскаженіло  бити в невидиму перешкоду, намагаючись привернути хоча б чиюсь увагу.

–  Там є хто-небудь?  Мені треба вийти. Я тут задихаюсь! Ви що хочете, щоб я померла? Гей, дайте хоча б  води!

Таїс волала так, що ледь не охрипла. 

Знала, що треба боротися до останнього. Ось тільки з ким боротися? З порожнечею та кам'яними стінами?

І незабаром лють змінилася розпачом. Та й втома зламала.

Таїс відійшла до ліжка, залізла на нього з ногами і сіла, притулившись спиною до стіни, підтягнула  до грудей коліна – приречено, безпомічно. Обхопила  коліна руками і завмерла. 

–   Добре! Мабуть,  тепер можна випустити тебе звідси. 

Голос  холодний, глузливий і гострий наче  ніж.

Таїс підвела голову.

Ну, звісно! Ще один! 

Чому всі негідники  чоловічої статі, яких вона зустрічає в цьому світі, настільки  харизматичні і привабливі?

І цей, який  стояв   зараз за кілька кроків від ліжка, такий самий. Високий, стрункий, гнучкий і темноволосий. Очі пильні – райдужка бірюзового відтінку з чорними вкрапленнями та матовим малахітовим блиском.  І весь такий пихатий, самовпевнений, гірше  за Аівіра. 

Так і хочеться по голові тріснути, щоб пиху збити.

Він простяг їй руку.

–  Ходімо, люба.

– Куди?  

–  Нагору, в більш зручні кімнати.

Вона піде. Чого пручатися? Краще вже  так. 

Запитань, звісно, ​​багато. Де  вона? Навіщо її викрали? Що з нею тепер буде?  

Але  Таїс знову вирішила розсудливо промовчати. Вона й без того  ледь не зірвала голос, кричачи й стукаючи у невидимі двері. Харизматичний негідник  повів Таїс за собою.

Всі  невидимі перепони розступалися перед ними.

Наприкінці коридору з'явилися гвинтові сходи.

– Вибач  за незручність, –  всміхнувся  він, пропускаючи Таїс вперед. 

– Я б не назвала це незручністю, – тихо заперечила вона, – скоріше, насильство! Жах!

–  Я не врахував того, наскільки люди тендітні і слабкі. 

І, оскільки він заговорив з нею сам, то Таїс все-таки зважилася запитати:

– То  навіщо мене від  ельфів забрали?

– А  хіба тобі є різниця в якому світі  сидіти? –  питанням на питання відповів він.

– Звісно, є! – обурилася Таїс.

– Розумію. Але нічим не можу допомогти.  Спливе час, і – хто зна,  –  він  знизав плечима, –  раптом тобі в нас сподобається більше, ніж в ельфів?

– Де це у вас?

–  У цих  чудових підземних лабіринтах.

– А  ти хто?

–   Я – Роф. Господар цього місця. Зміїний король.