Глава 28 Чергова халепа

Коли душне і щільне покривало темряви накрило  її обличчя, Таїс знепритомніла – не встигла навіть зрозуміти, що сталося.

В безпам'ятстві дівчині примарилося, ніби   її закопують глибоко під землю, і ніби  земля сиплеться й  сиплеться зверху, забиваючись у ніс, у рот, виїдаючи  очі...

Неможливо було дихати, груди немов важким каменем накрило. Цей камінь здавлював  все сильніше, все безжальніше. 

Здавалося,  ось-ось  від неї залишиться тільки розчавлена пляма, на яку пропродовжить нескінченним потоком сипатися суха, пахнуча тліном земля.

Моторошне жахіття? Кошмарне видіння?

А помирати так не хотілося! 

І  в останньому  видінні   примарилося, ніби  хтось дбайливо струшує  з її губ грудки землі.

– Елвіле…–  спробувала  покликати  Таїс, але замість звуку з горла ринула кров. 

Вона  чітко відчула у роті металевий  присмак.

Та за мить усі почуття зовсім покинули її,  свідомість  огорнула  непроглядна темрява. І то було ні з чим незрівнянне щастя.

Ось тільки прокинутися все ж таки довелося.

А поворухнутися – ніяк, немов тіло й справді могильною плитою придавили. 

– Оговталася нарешті! – пролунав коло обличчя тихий,  свистячий шепіт і щось  легенько  торкнулося її чола.  Ніби по ньому швидко провели кінчиками пальців.

То як стало зрозуміло, що вона прийшла до тями? 

Очей не відкрила,  навіть не  ворухнулася, бо  це, в принципі, було неможливо…

В куди   її цього разу  занесло?

Таїс  повільно розплющила очі,   здавлено скрикнула і спробувала відсахнутися.

Просто перед нею розгойдувалася величезна зміїна голова.  Жовті, немигаючі очі   дивилися пронизливо,  а гнучкий роздвоєний язик ковзав зовсім близько від її обличчя, зачіпаючи щоки, лоб, губи…

– Ну і чого ти лякаєшся? Змій ніколи не бачила? – зневажливо запитала зміюка  навіть пирхнула від обурення і, звившись величезним кільцем, відкотилася трохи вбік.

Той факт, що змія  розмовляє і, взагалі,  настроєна цілком собі дружелюбно, трохи заспокоїв Таїс,   але   серце  все одно  продовжувало дрібно і злякано битися.

“Що за нісенітниця?” –  подумала Таїс, нишпорячи очима  по сторонах.

То де вона?

Тісна кімната, закопчена стеля, смолоскип, встромлений у широке іржаве кільце,  яке  стирчить зі стіни. На підлозі, в кутку валяється щурячий труп без голови, а каміння заляпане плямами, схожими на кров...

Таїс ні звуком, ні жестом не видала своєї відрази.

Вона повільно піднялася і сіла на лежанці, вкритій якимось ганчір'ям, звісила ноги, втягнула ніздрями затхле, гнилувате повітря.

– І куди ви мене засунули? 

Старалася говорити спокійно, та голос  все одно зривався.

– Ти у підземеллі, – відповіла змія,  спостерігаючи за нею.

–  Чому у  підземеллі?

– Не бери в голову. Це тимчасово. Ми хочемо переконатися, що ти не несеш для нас загрози. Тут все захищене магією… А мене звати Найлє. Ще побачимось.

– Я не розумію ... –  Таїс люто потерла пальцями гаряче чоло.

Було таке дивне відчуття,  ніби раптово підскочила температура.