Глава 26 Хранителька стародавніх рун

Інвіга, хранителька  стародавніх  рун, жила на березі південного озера, серед дрімучого дубового гаю, подалі від міських вулиць.

Ельфи збиралися там лише двічі на рік – на зимове та літнє сонцестояння, а решту часу це місце обходили стороною, оскільки воно вважалося священним і не терпіло, коли його оскверняли присутністю без крайньої  на те потреби.

Елвіл залишив коня на узліссі, пройшов повз величезні дуби і вступив у кільце живоплоту, за яким причаїлося затишне, випромінююче  тепло житло: невеликий кам'яний будинок у два поверхи, з гострим дахом, обвитим виноградною лозою і такими ж як у палаці, вікнами у формі рунних символів.

Стукати не довелося. 

Тільки-но король приступив до порогу, як двері відчинилися. 

Під навіс, що підпирався двома дерев'яними колонами, на яких були висічені стародавні символи, вийшла Інвіга:  висока, на зріст майже така сама як Елвіл, худа і красива ельфійка з коротким волоссям синьо-чорного кольору і   смаглявим обличчям з чіткими рисами.

Хранителька    сама походила з королівського роду, але ніколи не згадувала про це.

– Давненько тебе не бачила, – сказала вона  навіть не привітавшись, і ширше відчинила двері, запрошуючи його увійти.

– Ніхто не бажає турбувати твій спокій, – м'яко відповів Елвіл, входячи в тісний, темний передпокій.

Його одразу накрило хвилею призабутого, задушливого сплетення ароматів: сушених трав, горілого пір'я та пряного зілля, що незмінно закипало над вогнем.

–  Так, ніхто не бажає, –  погодилася  Івінга.

Елвіл крадькома зітхнув.

Скільки років він  тут не показувався?

Востаннє – після того, як став королем.

То був офіційний  візит, щоб отримати благословення рун, а після цього  він вже й не відвідував хранительку. 

Зазвичай, вони бачилися   у дні свят. 

І кілька разів Інвіга сама приходила до  королівського палацу, але спілкувалися вони мало.

– Ти ж до мене заради порталу  прийшов, – сказала Інвіга,   дивлячись  в обличчя Елвіла  насмішкувато і ласкаво, як  і тоді, багато років тому, коли він був  не королем, а дитиною, загубленою серед дрімучих лісів.

– Ти знаєш? – той анітрохи не здивувався.

– Не так уже й важко відчути чужу енергію, – відповіла Інвіга, – а все інше можна зрозуміти…

– І що тепер?

– Чужі душі опинилися  у нашому світі  не випадково…

– Це так! – кивнув Елвіл. – Мої брати зробили дурість і відкрили перехід. Хотіли догодити королеві. Одну вони забрали самі, а друга...

– Теж  не випадково…

– Про що ти говориш? – напружився король.

– Іноді портал відкривається  сам. Якщо порушено зв’язки. Буває, когось  заносить попутним вітром,  який  віє  між світами, але мене ось що турбує: схованка під землею порожня. Тому я й  кажу  – не випадково.

–  Схованка?

– У Сніговій пустці, під землею. Там багато епох зберігалися споконвічні руни, заховані від усіх очей.  А тепер їх немає. Хтось прийшов і забрав. Я дізналася про це, бо почала ворожити, коли спіймала енергію  порталу з людського світу…

Елвіл чув про схованку, розташовану в самому серці нічийних земель, знав, що там зберігається дещо  важливе. 

Але оскільки це  не стосувалося безпосередньо ельфів, то й  особливого значення цьому  ніхто не надавав. 

До того ж усі знали:  підземелля  надійно запечатане і відкрити його неможливо.