25.1

Подруги, але такі різні!  

Таїс бризкає цнотливим гнівом. 

Діна –  спокусниця, прекрасно знає, чого хоче. Таку навіть у ліжко до Елвіла не треба вкладати. Сама стрибне за першої ж нагоди. 

Це, звісно,  не погана якість, але для обраної абсолютно не підходить.

Чуття підказувало Аівіру, що Діну  до Дольвену вони притягли даремно.    

Обрана душа –  сокровенна  таємниця. 

Вогонь, який не згасне, незалежно від того, в якому світі вона народилася.

А Діна –  проста, занадто передбачувана.

Він зробив помилку.  Повівся на вигадки про чарівну красуню. Почуття заглушили розум. Злякався, що всі старання виявляться марними.

Самому йому на це начхати, а от Мілета…  

Якщо стане відомо про зраду,  вона  відразу втратить і статус королеви, і  власну родину. Там її ніхто не захоче бачити. Тому, перш за все, він зобов'язаний захистити кохану…

Світанок сипався на місто, на ліс дрібними краплями ранкової вологи.

Аівір намагався  рухатися манівцем,  та все ж на шляху їм зустрілося кілька ельфів, що прямували  у бік міської площі.

Хоч як не приховуй, а  плітки про дівчат, що  перетнули  Завісу світів, уже просочилася за стіни замку і тепер мляво розтікалася містом.

Звісно, достеменно  ніхто нічого не знав…

– Ходімо вже у ліс!  – запропонував Аівір.

Звернули в темряву вологих лісових хащ, пішли стежкою, яка  обгинала озеро, і незабаром міські вогні зовсім зникли з поля зору.

– Слухай, а тут чудово! – казала Таїс, з насолодою дихаючи сирим лісовим повітрям. – От скажи, коли ми востаннє ось так запросто гуляли лісом?

Діна трохи нахмурила лоба, згадуючи.

– Напевно, ніколи… Ми ж міські пташки. У нас лише парк. А в ліс треба їхати.

– А чому не їздили?

– Не знаю! Інтересу не було, напевно. Ти  ж сама казала, що закинуті будівництва набагато цікавіші. Пом’ятаєшь?

– Побігли он  туди! – вигукнула Таїс, вказуючи рукою в далечінь, де тьмяно поблискували дерев'яні стовбури.

Дівчата бешкетували і розважалися, тікали в глибину лісу, ховалися за деревами, перегукувалися, сміялися.

Дивно лунали ці веселі крики в похмурому, дрімучому лісі, який завжди ревно охороняв свої тишу і  спокій.

Стародавні  дуби суворо й несхвально похитували важкими кронами,  роздратовано шелестіли листям.

– Гей! Не йдіть далеко! – крикнув Аівір, коли дзвінкий сміх почав затихати десь серед далеких хащів.

Наближався світанок. 

Аівір ще не бачив сонця, але вже відчував його.

Він зупинився і повернув обличчя туди, де ось-ось мав спалахнути  боязким трепетним світлом  перший, рожево-золотавий  промінь, і заплющив очі, насолоджуючись  поривами прохолодного вітерця.

Пронизливий крик вдарив у вуха несподівано і різко.

Аівір, не розмірковуючи, кинувся у тому напрямку. Крик продовжився, а потім зірвався у відчайдушний схлип.

Галявину всіювали  рештки туману.

Діна стояла, притулившись до дерева. Обличчя її  було  спотвореним, білим від жаху.

– Та-та-їс… – схлипуючи і запинаючись промовила вона, –   хтось забрав… Забрав… прямо тут… вона зникла… Туди! – Діна тицьнула вниз тремтячим пальцем, –  Під землю…