Глава 25 Знову теж саме!

Айвел був зайнятий, тому йти на прогулянку разом із дівчатами  прийшлося  Аівіру.

Спершу його це розлютило – ще чого не вистачало – бути нянькою! Але заперечувати відкрито не наважився, оскільки й сам розумів: він усе це закрутив, тож  доведеться приймати активну участь.

Тільки спитав незадоволено:

– І що з ними робити?

– Нічого. Просто  спостерігай.

–  Спостерігати? Щоб в яму яку не звалилися? Так  для цього  і  служниця сгодиться.

– Поруч  повинен  бути    той, хто розуміє проблему. На випадок, якщо їм щось знадобиться, – відповів Елвіл, – Вони ж не можуть  покладатися на магію, як ми.

–  Нехай тоді  у саду погуляють!

– Ні. Покажи  їм озеро   і  ліс. 

– То, може, верхи? – запропонував Аівір, – І  простіше,  і більше побачать.

– Друга не вміє їздити верхи.

– Добре! – фиркнув Аівір, – Вигуляю вже…

Все, начебто складається, непогано. 

Звичайно,  краще, якби сам Елвіл проводив з дівчатами більше часу.  Доведеться щось придумати. Влаштувати свято, наприклад.  Невимушена обстановка. Романтика, вогні,  легке вино… Може подіяти.

Тільки тепер, чекаючи дівчат у коридорі, Аівір зрозумів, що його план  по  захопленню влади в Дольвені досить хисткий. Він не зважив на купу речей, які можуть піти не так. 

І  треба  на ходу  придумувати  нові й нові обставини.

До того ж, досі неясно,  котра з дівчат та сама обрана душа. І поради запитати нема в кого. Хіба що у хранительки стародавніх рун. 

Та Інвіга повністю віддана королю.

Любовне зілля?

Але  тут  маємо  труднощі. Як зробити, щоб Елвіл не почув енергію любовного напою? А він неодмінно почує ще до того, як піднесе  келих до губ, почує, заледве зілля потрапить до його  рук.

І  в цьому,  скоріш за все, лише Мілета зможе допомогти – якось  приспати  його пильність. 

Ще потрібна кров обох дівчат.

Але із цим проблем не буде…

Побачивши Аівіра, Діна стрепенулась не менше, ніж тоді, коли побачила Елвіла.

– Такий красунчику! – просвистіла вона в саме вухо Таїс.

– Середній брат, – тихо кинула та.

– О! Як на мене, цей   навіть краще за того, який  є король…

– Невже? – Таїс  гидливо підібгала губи. 

– Звісно, вони дуже схожі…  Слухай,  а чому тут так… – Діна покрутила головою на всі боки,  повернулася до Аівіра, який йшов  позаду на відстані кількох кроків,  і поцікавилася солоденьким голосом:

– А чому тут так порожньо? Хіба палац не повинні охороняти вартові, хіба  по  ньому не повинен бігати   натовп придворних? Усілякі  там бали, бенкети та інші видовища?

– Так заведено у людей? – у свою чергу   спитав Аівір.

– Принаймні  так було раніше, коли всякі королі жили у палацах. Вони мали цілу безодню слуг і охорони.

Аівір мав  деяке уявлення про зміну століть у людському світі, тому зрозумів, про що говорить Діна.

–  У нас інші звичаї. Варти немає. Слуги просто так коридорами не блукають. Решті ельфів у палаці робити нічого.  У них і в місті вистачає турбот.

– А військо яке-небудь? – запитала Діна, звабливо посміхнулася і, немов  ненавмисне, облизнула губи.

Таїс відвернулася, щоб не бачити цього кошмару. Боялася, що її зараз знудить.

–  Військо є.  Без війска – ніяк!  

Аівір посміхнувся у відповідь, прикинувся, ніби зачарований її красою, щоб дівчина розслабилася, відчула свою владу, набула ще більшої впевненості у своїй неперевершеності.

Він дивився і мимоволі порівнював їх.