23.1

– Я  оце  згадала, – повільно промовила Таїс, обережно розрізаючи ножем тонкий, золотистий шматочок,  стікаючий  соком.

– Що?

–  В усі неприємності ми з тобою завжди разом   кидалися.  Із самого дитинства, пам'ятаєш?  І школу разом  прогулювали. Ось і сюди, в інший світ, теж… разом!

– Та ми ж – найкращі подруги! Не розлий вода... Якби я сама сюди потрапила, то напевно б, з глузду з’їхала. А з тобою – набагато спокійніше. До того ж, ти в цьому розбираєшся.

– Тільки я все одно почуваюся винною. Це ж через мене ти потрапила у таку  халепу, – зітхнула Таїс.

–   Тож  навіщо ельфи тебе вкрали? Ти особлива якась, чи що? –  спитала  Діна, тягнучи до себе  тарілку з грибами, – Не випадково ж?

–  Не кажи дурниць! Ніяка я не особлива. Просто так  збіглося…

– Ой! Цнотлива ти моя  скромниця!  –  засміялася Діна і завмерла, не донісши до рота наколотий на виделку гриб, –  Слухай, а якщо я сюди потрапила, то, може, я теж особлива?  Обрана? 

Очі її широко розкрилися і заблищали збуджено. 

Чом би й ні? 

Хіба вона не краща за інших,  хіба не заслуговує  значно більшого, ніж існування  в якійсь   провінційній дірі? Вона розумна, вродлива,  граціозна,  серед чоловіків популярна. З батьками теж, начебто, пощастило. Тільки от грошей хотілося побільше…

Тому думки  про обраність розбурхували  її самолюбство. 

 – Облиш! –  буркнула  Таїс, – Бути обраною –  досить клопітно, насправді.

– А що, взагалі, повинна робити обрана? Не просто ж сидіти й насолоджуватися тим, що  вона обрана?  

– Послухай, – Таїс наблизилася до подруги  щока до щоки, – я не знаю, чи маю право  казати... Це може погано для мене закінчитися. Вони, дійсно, не навмання мене  притягли сюди…

–  А навіщо тоді? –  запитувала Діна жадібним шепотом.

Таїс вагалася.  Так хотілося поділитися з кимось, але погроза Айвела тяжіла над головою підвішеною сокирою – отрута в крові не стане розбирати, хто подруга, а хто – ні, просто знищіть її організм і  все, припливли, як то кажуть...

– Ні, не можу розповісти.  Боюся...

– Ну ти й зануда! – Діна розчаровано відкопилила губи, – але ж я завжди тобі все розповідала  навіть те, від чого сама могла постраждати...

Таїс   втомлено закотила очі.

Вона ніколи не просила подругу розповідати про свої пригоди. 

Діна базікала за власною ініціативою. Потрапила якось у халепу, вирішивши, що її чарівна краса розв'яже всі проблеми, та ще й Таїс втягнула, розказавши про все і зробивши, таким чином, небажаною свідкою. 

А історія звичайнісінька була: Діна почала зустрічатися з бандитом, а він побажав її приманкою зробити, щоб свого ворога  на живця впіймати.  Діна відмовилася. Ну й почалося: шантаж, залякування, відверті погрози... 

Добре, що батько втрутився, хоч це й було важко.  

Бандюків тоді заарештували, а ті, кому вдалося втекти, були зайняті більш серйозними проблемами. А то невідомо, чим ця історія закінчилася б.

– Не ображайся.  Я потім неодмінно розповім, – сказала Таїс, піднімаючись.

– Ти куди?

– Немає сил уже на одному місці сидіти...

Вона походила кімнатою, смикаючи край рушника, потім попрямувала до дверей, відчинила їх, напружено вдивляючись углиб порожнього коридору.

Зазвичай, у палацах горять смолоскипи або свічки якісь, а тут  панувала цілковита темрява, хоч око виколи.  

Суцільна стіна темряви – нескінченна, неосяжна. 

Таїс навіть руку простягнула, щоб упевнитися, що це  й справді  –   порожній простір, а не  стіна.

– Що там? – запитала за спиною Діна.

– Нічого. Вимерли вони всі, чи що?