Глава 23 Разом і сумувати веселіше

Спати не хотілося. 

Таїс показала Діні, як тут усе влаштовано. 

Подруги із задоволенням погралися дверима, які то з'являлися, то зникали, підпорядковуючись  рухам руки і тепер, сидячи на ліжку, вони спостерігали, як за сріблястими вікнами колишеться на легкому вітерці зоряний серпанок ночі.

– І що ж із нами буде? – запитала Діна.

– Будемо пристосовуватися до нового життя.

– Думаєш, ми ніколи не зможемо повернутися до людей?

– Не знаю. Шанс, зрозуміло, є...

– У мене ідея.

– Яка?

– Якщо ми можемо увійти в сновидіння, то, ймовірно, можемо написати близьким листа і залишити його там.

– Сумніваюся, – Таїс похитала головою. 

– Чому?

– Лист – матеріальний предмет. 

– Але ж це чарівний світ, хіба ні?

–  Чарівний... Тільки  у ньому є свої закони.

– Егеж! А в мене якраз завтра  повинна бути зустріч у модельному агентстві.  Дуже важлива, між іншим... До речі, я там сумочку біля під'їзду впустила. Якщо її знайдуть, вирішать, що мене викрали. Чорт знає, що! –  Діна роздратовано смикнула китицю  балдахіна.

–  Не край душу.   

– Так кажеш, цей красунчик тут? Той, із  кав’ярні... Як його там?

– Айвел. Так, він тут. Їх   три брати. Усі три красиві до нестями, але характери різні. Найстарший – король.   

– Нічого собі! А багато тут ельфів?

– Я тільки кількох бачила. Швидше за все, не так багато, – відповіла Таїс.

Діна в задумі накручувала на палець рудуватий локон. 

– Слухай, а як ми їх розуміємо? Хіба в них одна з нами мова?

– Найімовірніше, це – умови переходу. Якщо хтось звалюється  в інший світ, то, авжеж, має право розуміти, про що там говорять. У них і своя мова є. Я чула.  Тарабарщина якась. Але мелодійна.

–  Несумісне з життям! –  поморщилася Діна.

–  Так, важкувато...

Помовчали ще трохи, прислухаючись до тиші.

– Навіть годинник не цокає… Моторошно якось, – здригнулася Діна і спитала: – Слухай, а ми тут  безвилазно  повинні сидіти?

– Уявлення  не маю!

– І служниця ця потворна давно не приходила...

– Нормальна вона. Просто зовнішність така. Ми з нею поговорили. Вона добра, вислухала мене.

– Ось чим  тут займатися? Ні телевізора, ні інтернету – повний відстій! –  роздратовано буркнула Діна, – Поїсти, чи що?

Встала і попрямувала до столу.

Таїс пішла слідом за нею.  

По-хорошому, треба б переодягнутися у свій одяг, але в рушнику дуже комфортно – він теплий і зручний, затишний наче домашній, вже притертий до тіла халат.

– А ти помітила, що в них тут стільці золоті? Який несмак!  І посуд теж золотий... – презирливо казала Діна, дзвенячи тарілками, – а  ось полички цілком сучасні. І ліжко… Я подібний балдахін із китицями в інтернеті бачила, навіть купити хотіла, так сподобався. Тільки мені його вішати нікуди.

– Це вони заради нас постаралися. Осучаснили гостьові покої, так би мовити! – пирхнула Таїс.

– Цікаво, ще сьогодні чи вже завтра? – запитала Діна в порожнечу, ламаючи пальцями білий хліб, усіяний зернами, схожими на насіння льону.

Їжа була доволі різноманітною: хліб, тонкі, схожі на бекон шматочки м'яса, тушковані гриби, риба, пучки фіолетово-зеленого салату з пряним запахом, часточки якихось незнайомих фруктів і сік. 

– Я б кави випила, – проворчала Діна, – а м'ясо шикарне... Такий смак... незвичайний. Особливо, разом із хлібом. Сподіваюся, ці гриби безпечні для людей. А то раптом  твої ельфи мухомори полюбляють?