22.1

А ось Айвел злегка злякався того, що старший брат зуміє прочитати залишкову енергію порталу і побачити всю картину цілком.

Але Елвіл нічого не побачив. Можливо, він би розгледів правду, якби мав уявлення, що  саме треба шукати. 

Та  проблема  у тому, що поруч зі Сторожовим каменем  вібрує надто багато різних енергій. І для того, щоб від'єднати потрібну і простежити її шлях, потрібно розуміти – портал відкрили за допомогою рун.

А чи знав Елвіл про існування порожньої руни? Звісно!

Чи пам’ятав він про неї?  Ні, не мав  такої потреби.

– Ось тут, – сказав Аівір, зупиняючись біля каменю.

– Тут? – перепитав Елвіл, прислухаючись до власних відчуттів. 

Він чув відлуння вібрацій, спрямованих униз, під землю.

– І яким   чином?

– Через стихію землі. Спершу   спрямували   силу у камінь, потім   –  нижче…

– Отож, через стихію землі?

Елвіл повільно обійшов навколо каменю, проводячи пальцями по його холодній, полірованій поверхні.

Аівір пильно, з прищуром подивився на Айвела. 

У глибині душі  вони обоє побоювався, що король усе ж таки побачить те, чому краще залишатися прихованим.

Так і вийшло. 

Крім вібрацій, Елвіл відчув щось дивне, але дуже далеке і тому – майже  незрозуміле: якісь енергетичні поштовхи невідомої йому природи.

Але, оскільки він поняття не мав, звідки вони прийшли, то вирішив промовчати.  

В  іншому, все сказане Аівіром  скидалося  на правду. На цьому місці дійсно  відкривали підземний портал.

– Отже, його можна відкрити ще раз?  

– Теоретично, – кивнув Аівір, – але є проблема...

– Зрозуміло!  Ти не впевнений, що портал відкриється саме   туди, куди треба.

– Так!  Місце, час… Усе доволі хитке…

Якщо відправити дівчат назад у нікуди, нехай і у світ людей, але невідомо в який час, то вони, найімовірніше, загинуть. 

Виходить, що портал потрібно відкривати саме в той світ, звідки дівчата прийшли, тоді жодні зв'язки не будуть порушені.

– А ти хіба не знав, до яких наслідків може призвести ваша затія? – запитав Елвіл.

– Чесно кажучи, ні! – Аівір похитав головою, – До того ж, послухай... Ну що таке дві дівчини? Хіба люди коли-небудь цінували чужі життя? Вони одне одного століттями винищують...

–  Так! –  підхопив  Айвел, відчуваючи, що нічим не ризикує, якщо скаже правду, –  Я відчув важку й липку енергетику людського світу, бо мені довелося наполовину увійти туди, поки Аівір тримав коло.  Там тільки смерть, страх, біль і ще щось таке... навіть пояснити не можу... Загалом, жахливий досвід. 

– Добру справу зробили? –  іронічно спитав Елвіл, – Врятували  нещасних дівчат від жорстокого світу?

– Саме так! –  весело  кивнув Айвел, –  Що там на них чекає? А тут проживуть довге і щасливе життя.

– Ось і Мілета так само каже…

– А сам як вважаєш? – спитав Аівір.

– Я можу як завгодно вважати,  тільки зробити нічого не  вдається. 

Аівір на це й розраховував. 

Руни надійно заховані, їхня енергія не проявиться, доки їх знов не активувати, тож Елвіл нічого не зрозуміє, ні про що не дізнається. 

А коли зрозуміє – пізно буде.

Влада і Мілета –  це все, що він прагне у нього забрати. Але і те, і інше Елвілу, насправді,  не  так вже  й потрібно...