21.1

У дверний отвір хлинули тиша й темрява.

Палац мовчав, немов окрім них двох у ньому нікого більше й  не було.

– А ти чого в рушник завернулася? –    спитала   Діна  вже новими, зацікавленими очима  роздивляючись навколо.

– Приймала ванну…

Таїс щільно прикрила двері й повернулася до столу.

–  Так чого їм від нас треба? – Діна облизнула пересохлі губи.

–  Вони мене спершу вкрали.  А ти, начебто, потрапила  у залишкову енергію порталу, – Таїс насупила чоло, – Загалом, я і сама до кінця не розумію, як це все працює.

– Стій! А наші батьки? – обличчя Діни знову  спотворилося від страждань, – ми ж думали, що ти... Ти зникла, не повернулася додому. А заяву прийняли лише через добу... Твоя мати  там божеволіє, – вона схлипнула, –  А тепер і моя...

– І скільки часу  вже я вважаюся зниклою?

– Тиждень.

– А тут лише один день минув. Я, начебто, вчора вночі сюди потрапила… А зараз знову темно, – Таис поглянула у бік вікна.

Діна опустилася на м'який стілець і закрила обличчя руками.

– У моєї матері серце слабке, – говорила вона крізь схлипи.

– Послухай, – Таїс обійняла подругу за плечі, – Король Елвіл відправив мене в усвідомлене сновидіння – таке, у якому ти все розумієш і можеш робити все, що тобі заманеться. Ну… майже все.

– І що?

– Я полетіла додому і спробувала поговорити з матір'ю. Спробувала пояснити їй, що не померла... Не знаю, наскільки вийшло.  Ти теж так зможеш, напевно... Король Елвіл, він... непоганий. А ось його брати...

Діна відняла долоні від обличчя і подивилася на Таїс палаючим, сповненим надії, поглядом.

– Але якщо є портал сюди, то має бути й назад, хіба ні?

– Взагалі  це так, але… – Таїс у сумніві похитала головою, – Існують такі портали, які працюють  лише в один бік. До того ж, є дуже багато нюансів.  Та  ми будемо шукати вихід!  А поки  краще заспокоїтися.  Ми живі, здорові, але ніяк не можемо вплинути на те, що відбувається. Немає сенсу ридати й ламати руки. Ні нам, ні нашим близьким від цього легше не стане.

Таїс навмисне намагалася говорити сухо, байдуже. Щоб   не давати подрузі зайвої  надії.

– А нас точно не вб'ють? – запитала Діна.

Приречено зітхнула  і потягла  до себе блюдо з невідомими плодами синюватого кольору.

– Навіщо нас вбивати?  Не бачу   жодного привіду.

– Ну хіба мало... Може, в жертву...

– Дурниці які! – пирхнула Таїс.

Але замислилася.

Чи варто, взагалі, довіряти ельфам?  Особливо, Елвілу.  Такому доброму, розуміючому.

Занадто багато навколо недомовленості,  небезпеки, загроз.   

Голову тихенько повело. Защеміло серце. Так надривно й жалібно.   Втратити надію –  означає втратити все...  

Здається, справді, закохалася.  І сама не помітила, як. От дурепа! Знайшла час!

–  Ти що? –  злякалася Діна, побачивши  сполотніле обличчя   подруги.

– Голову повело…  Від голоду, мабуть…

– Від голоду? Ти подивись, скільки тут їжі!

– Да не лізе  нічого, – відмахнулася Таїс.

–  Оце таке! А якщо ми назавжди тут застрягли? Що тоді? Мені страшно! –  Діна здригнулася і потерла долонями плечі, немов їй холодно стало.

–  Може, і назавжди, –  відповіла Таїс байдуже, –  А, може, придумаємо що-небудь... Я не хочу сидіти і трястися від страху. Потрібно подбати про те, як жити далі. Разом з  цими ельфами.

– Разом з ельфами,  –  пробурмотіла  Діна, – Те, про що ти завжди мріяла, – і зірвался на крик:  – Ти, а не я! Я хотіла стати зіркою модельного бізнесу! 

– Заспокойся! Так, я мріяла, але не про таке! Заспокойся. Нам не можна сваритися. Ми маємо бути разом і підтримувати одна одну,  –  проказала  Таїс, намагаючись викликати перед очима кола всіх кольорів, а не тільки зеленого.

Діна повільно   глибоко зітхнула.

– Вибач. Маєш рацію... Слухай, а ці фрукти небезпечно їсти?

– Сік точно можна пити. Я вже пробувала.