Глава 21 Знайшла час закохуватися!

Незрозуміло, прокинулася вона, чи продовжувала перебувати в напівсні. 

Сиділа на ліжку і несамовито терла долонями обличчя. Очі її при цьому були закриті, а губи кривилися.

Таїс схопила подругу за руки.

– Дінчику! Ти мене чуєш?

Довгі, злиплі вії затремтіли й повільно прочинилися.

Зіниці розширилися, а в очах промайнув такий жах, що в Таїс і серце похололо.

– Ти! – прошепотіла Діна, впиваючись пальцями в її зап'ястя, – Але хіба ти... Таєчко, хіба ти... – і  затремтіла наче у лихорадці, заклацала зубами від жаху:  

– Ти прийшла по мене, так? Щоб забрати мене?  

– Та не  померла я! Послухай... – Таїс обійняла її і почала гладити по волоссю, – Ми в іншому світі. Ти і я... Я звалилася сюди першою, а тебе... як би це  мовити... прихопили за компанію...

Але Діна  лише страдницьки скалилася.

– Не треба мене втішати. Я знаю, що померла... Пам'ятаю, як було боляче. У грудях  повітря скінчилося. Я впала.  Біля під'їзду... Я померла, померла!  Це серце, так?  Але чому!  У мене завжди було здорове…

Таїс щосили  вщипнула її за руку.

– Дивись!  

– Йой, ти чого  щипаєшся? – вигукнула Діна ображено  і почала терти пальцями червону пляму, що загорілася на  ніжній шкірі.

І це   трохи привело її до тями.

– Тепер відчуваєш? – запитала Таїс.

– Що саме?

– У потойбічному світі синців не буває.

–  Думаєш?

– Напевно!

Звісно, Таїс й гадки не мала, що буває, а чого не буває в потойбічному світі, а сказала так виключно, щоб  зупинити Дінчину  істерику.

– То я не померла?

Діна почала крутити головою на всі боки, розглядаючи шикарну обстановку спальні.

М'яке сріблясте світло лилося через вузькі, рунної форми вікна. 

І кожне з цих вікон  здавалося живим, рухливим,  легкі завитки рун мерехтіли тихим, нереальним світлом. 

Відблиски від мармурового світильника бігли  по мармуровій  підлозі,  створюючи химерні візерунки.

– То ми  дійсно  в іншому світі? – знову запитала Діна, все ще недовірливо, але вже більш спокійно.

– Так! Так!  

– А що це за будинок?

– Палац. Короля. Ельфів.

– Ельфів? – Діна від  подиву навіть на ліжку підскочила, –  То  вони насправді існують?

–  Існують. У всякому разі, ті, які  тут мешкають, називають себе ельфами.

–  Нічого собі! – Діна трохи помовчала, потім  розгублено посміхнулася, –  Отже,  ти  не помилялася?

– Ну... майже...

Трольдиха спершу постукала, потім відчинила двері й неголосно поцікавилася:

– Чи дозволено мені піти, пані Таїсе?

– Хто це? – Діна   відсахнулась, вдивляючись у зморшкувате, руде обличчя служниці.

– Так, іди. Дякую за допомогу й турботу... – всміхнулася Таїс і повернулася до Діни:

–  Нічого особливого. Це Флоя. З роду трольдів.

– З роду кого?

–  Такі істоти, схожі на тролів. Ходімо, я тобі покажу...

Таїс узяла подругу за руку і потягла за собою у вітальню.

Діна покосилася на стіл, заставлений усілякою їжею.

– Ого! За чий рахунок цей банкет?

– Не за наш! Слухай.  Пам'ятаєш того красеня, який у  кафе  за  фальшивою пальмою   сидів? – запитала Таїс.

– Ще б пак!

– Так от… Він пішов за мною до того будинку, де ми хотіли орендувати  квартиру –  і ось... Саме він притягнув мене сюди. Його звуть Айвел...

– Нічого собі! А навіщо?

За дверима пролунав звук – легкий, немов котячі кроки. 

Таїс насторожилася. 

Тут кожен звук здавався значним, кожен шерех міг нести за собою щось непередбачуване.

–  Що там?

– Тихіше! – Таїс приклала палець до губ, а потім навшпиньках наблизилася до дверей і обережно їх відчинила.