14.1

Вона не переодяглася. Навіть  черевики не зняла.  

Лежала обличчям у подушки. Одна її рука звісилася додолу, темно-русяве полум'я волосся безладно розкинулося по світлому покривалу.

Елвіл  розглядав  дівчинку,  хмурячи брови.

Чи варто будити? Розмову ж можно і відкласти.

Він  простягнув руку й обережно доторкнувся до її теплої потилиці. 

Волосся було дуже м'яким, приємним на дотик.  

Елвіл  повз волю затримав руку, пропустив крізь пальці шовковисте пасмо, відчув  солодкий аромат її шкіри. 

Таїс зітхнула жалібно і примхливо, немов дитина, яку  несподівано потривожили уві сні.

Елвіл поспішно відступив. Занадто поспішно. Злякався, що дівчина відчує його дотик.

Таїс  трохи підвелася  й розплющила очі.

– О ні!  Знову те саме! – пошепки вигукнула вона і  безсило  впала на ліжко, закривши обличчя подушкою.

– Ти про що? – запитав Елвіл, спантеличений цим розпачливим  вигуком.

– Я сподівалася, що прокинуся вдома. Сподівалася, що все це пропаде, згине кудись,  наче той  жахливий і безглуздий сон! – застогнала Таїс крізь подушку. 

– Отже, світ людей тобі дуже дорогий?   

Таїс  відняла   подушку від обличчя і сіла на ліжку, дивлячись на короля з легким здивуванням.

ВІн посміхався їй так лагідно, як ніхто до цього…

Серце голосно стукнуло, затремтіло. 

Його обличчя, очі, розворот широких плечей, чудова статура –  все це було таким... таким... Ну просто слів не підібрати! Так, дуже схожий на Аівіра, але в того посмішка мерзенна, а в цього – м'яка, турботлива.

–  Чому ти мовчиш? – знову запитав Елвіл.

І Таїс  нарешті зрозуміла, що дивиться на нього, відкривши рота.

Вона негайно відвернулася, засоромилася і почала терти долонями обличчя, яке  запалахкотіло так само, як і серце.

– Важко висловити, – відповіла вона, – я народилася у світі людей, я там виросла. Звичайно, він мені дорогий. Хіба тобі не дорогий твій дім?  Оцей безглуздий палац, наприклад?

Елвіл тихо хитнув головою.

–  Ми про різне говоримо. Напевно, у твоєму світі теж є багато  чого гарного. Але я не можу ставитися до нього серйозно.

–  Чому?

– Він занадто примітивний.  Люди схильні до різних хвороб,  вони старіють  і  швидко   помирають.  А ти отримала можливість.  Спробуй її використати.  У Дольвені не знатимеш жодних турбот.  Я обіцяю.

– Можливість? Прислуговувати цій, як її? – Таїс спробувала згадати ім'я.

– Мілета – моя дружина і королева.

– Мені вона – не королева!  

– Звісно, тобі вона –  не королева. Але тим не менш, Мілета хоче, щоб ти залишилася.

– Прислужницею? – запитала Таїс із таким сарказмом, що й самій стало нудно.

– Не зовсім. Вона хоче подружитися з тобою. Ти будеш не служницею, радше подругою.

– Цікаво, з чого б це раптом? Сама королева…  Ну і дивина! Така  честь для мене! – сарказм продовжував виливатися водоспадами, але Елвіл не звертав на це жодної уваги. 

–  Це гарна пропозиція. З Мілетою  легко спілкуватися. Подумай…

Голос був спокійний, мелодійний і водночас твердий.  

Таїс слухала. 

Такий гарний голос! Тремтіння  бігло  по всьому її тілу  навіть  до кінчиків пальців пробирало...

– Я не згодна. Не хочу жодних пропозицій. Хочу повернутися додому!

– Повернення у світ людей не буде швидким. Це потребує часу. 

– Але чому?  Ці двоє, здається, дуже швидко мене сюди притягли!

– І ти намагалася втекти? – посміхнувся Елвіл.

– Так. Невдало. Сподіваюся, з конем усе гаразд?

– І куди ти хотіла втекти?

– Не знаю. Куди завгодно...

Елвіл підняв за підборіддя її обличчя і подивився в очі. Так пильно, що серце защеміло.

–  Пусти! – Таїс смикнула головою, – Отже, забрати мене сюди – то легко і швидко, а як назад – так проблема нерозв’язна?

Вона  навмисне говорила грубо. Хотіла зосередитися на власному нещасті, а не на  цьому теплому й дурнуватому почутті, що тремтіло зараз у її грудях.