Глава 6 Три спадкоємних принца

У королівській родині було три сини. Старший – Елвіл, середній – Аівір і молодший –  Айвел.

І в належний термін трон Дольвена зайняв син старший. За правом успадкування.

Незважаючи на те, що традиції дотримувалися споконвіку, середній брат  залишився незадоволений.   

Аівір був улюбленцем батька, і про це знали всі.

Але король теж нічого не міг вдіяти:  стародавні закони порушувати не можна.  Вони – основа магії і сила королівського роду.

Зазвичай ельфи не настільки плідні й одразу три сини – велика рідкість. 

Але й великі проблеми. 

Елвіл, первісток виховувався так, як і годиться спадкоємцю – у стриманості та суворості. 

Аівіру батьківської любові дісталося трохи більше. Адже на трон він потрапив лише  б в тому разі, якби старший брат  втратив свою магію. 

Ельф без магії королем бути не може.

Ельфи без магії  навіть не живуть у Дольвені. Невелике поселення посеред дрімучого лісу поруч зі східним кордоном –  ось їхня доля. 

Звісно, місто дбає про їхній добробут, вони ні в чому не відчувають потреби, але жити поруч із вищими ельфами права не мають.  Згідно з усе тими ж давніми законами. 

Айвела взагалі ніхто не чекав. І коли він народився, на нього обрушилася вся ніжність і вся любов, яку не отримали старші сини.

Королева з дитинства вселила Айвелу думку, що він гідний набагато більшого, ніж животіти в тіні своїх братів.

Але, на щастя, Айвел не надто звертав уваги на подібні розмови.  Влада його не цікавила.

Звісно, він більше був прив'язаний до Аівіра, бо між ними було лише два роки різниці, тоді як з Елвілом – п'ять. 

До того ж, старший брат як спадкоємець, дуже рідко брав участь у спільних іграх чи розвагах. Весь свій час він присвячував заняттям магією та іншим справам, таким важливим і необхідним для майбутнього правителя.

– Дольвен  – місто  багате  і чудово захищене, –  наставляв  король, на якого лягав обов'язок навчати сина всіх премудростей королівського ремесла, –  але твоє завдання  –  розширити наш вплив на навколишні землі. Усе своє життя ти повинен присвятити посиленню нашої могутності.

Ці слова наганяли на Елвіла нудьгу, тільки вдіяти він нічого не міг. Почуття обов'язку тяжіло над ним.

Але іноді, на короткий час, він усе ж таки тікав подалі від палацу –  на волю, до озер, що сріблястим бісером розсипалися посеред смарагдової зелені дрімучих лісів, до димчастих водоспадів і стародавніх великих валунів,  які  наглухо вросли в землю і  які, за давніми легендами,  були  джерелами сили й родючості ельфійської землі.

Тікав, щоб вдосталь побродити   серед  таємних тіньових закутків,  серед глибоких печер,  розташованих   по той бік водоспадів. 

Іноді стикався там з Аівіром –  таким же  шанувальником  заповідних місцин.

Тоді брати, перекинувшись парою слів, розходилися в різні боки.  Вони вважали свою самотність недоторканною і ревно оберігали її один від одного.

Таке мовчазне протистояння існувало між ними ледь не від народження.

Іноді Елвіл, навіть, шкодував про те, що спадкоємець він, а не Аівір. Але бажання – одне, а обов'язок –  зовсім інше.

Тінь королівської влади, що невблаганно наповзала з близького майбутнього, пригнічувала наслідного принца зі страшною силою. 

Єдиною відрадою для нього було відвідувати Інвігу –  хранительку  стародавніх рун, що жила усамітнено в лісі. 

Там він міг відпочити душею, смачно поїсти і послухати казки про минулі часи, які Інвіга вміла розповідати таким проникливим голосом, що Елвілу здавалося, ніби слова її оживають, ніби він не просто чує, а бачить все, що відбувається, наче в дзеркальному відображенні.