Глава 3 Пастки нічного міста

В обхід, освітленим проспектом, дорога  займе  близько десяти хвилин, а навпростець, через  покинуте  будівництво –   вона буде  трохи коротшою.

Звісно, час не такий уже й пізній, влітку  сонце  ще б  світило, але зараз  –  не літо.

Покинутих будівництв Таїс не боялася.

Коли вона була підлітком –  навіженою і неслухняною, – вона божеволіла від усіляких таємничих, здичавілих місць: будівництв, будинків, підвалів.  

І в компанії таких самих любителів гострих відчуттів, обстежила чи не всі закинуті місця, що знайшлися  в їхньому місті  і   на  його околицях.

Тож не довго вагалася.   Там, напевно, ліхтарі горять, до того ж іде сніг, отже –  не суцільна  темрява.

Таїс звернула з освітленої вулиці,  пірнула в нетрі недобудованих стін, високих парканів і покинутих будівельних матеріалів.

Намагалася  йти легко, щоб звук кроків не звучав так виразно.  У грудях лоскотало від незрозумілої тривоги.

Озирнулася. Освітлений отвір уже зник з очей.

Поїжилася  і  квапливим кроком рушила вперед. 

Навколо нічого підозрілого: спокійний, тихий вечір, безтурботна обстановка, сніг кружляє повільно... 

Так звідки взялася ця  каламуть у душі? 

І ще  – стійке таке відчуття, що  за нею спостерігають.

А раптом ті два придурки вирішили вистежити її і помститися? 

Вона  про них вже й думати  забула!

Не сповільнюючи кроку, Таїс кинула уважний погляд  по сторонах.

Праворуч –  високий паркан. Купи цегли, навалені то тут, то там, подекуди прикриті  брезентом. Дивно, що досі не  вкрали. 

Ліворуч –  будівництво. У проекті намічався дев'ятиповерховий будинок. Але звели лише три поверхи.

І тепер ряди вікон байдуже витріщаються назовні порожніми, чорними прорізами.  Усередині, звісно, можна сховатися. 

Але кому це потрібно? Бомжам якимось? Тільки якось холоднувато ночувати серед  серед вітру й бетону.

Таїс нервово потерла одна об одну долоні.  

Не дарма кажуть, що, навіть, у найспокійнішому і найбезтурботнішому місці можна відшукати причину для страху і паніки.  А тут –  повноцінний кадр із фільму жахів. 

Та нічого… Шлях короткий. Тут, найімовірніше, багато хто ходить. За цим будівництвом розкинувся цілий житловий район. 

Так заспокоювала себе  Таїс,  петляючи  серед куп будівельного сміття і залізних балок.

Вкрадливий шурхіт пролунав позаду, трохи осторонь.   У світлі єдиного тьмяного ліхтаря метнулася бліда тінь.  Прямо до неї… 

Таїс  йойкнула,  відскочила вбік.  

Вдарилася ногою об щось гостре.  

–   Та щоб тебе! 

Тінь зникла.

Таїс нахилилася, потерла забите місце і люто штовхнула черевиком залізяку,  яка  валялася на землі.

Виявилося, не тільки забила, ще й джинси порвала. І, здається, кров   пішла…

Здоровезний кіт вислизнув просто зі стіни і, повільно переставляючи гнучкі лапи, попрямував у бік паркану.  У  його  пащі  щось тріпотіло.  Щур? Чи білка? Та яка різниця!

–  Звичайно ж, чорний! –  пробурмотіла Таїс, спостерігаючи, як на білому незайманому снігу відбиваються чіткі сліди котячих подушечок.

Не те, щоб вона надто вірила в прикмети... 

Але чорний кіт у такому місці і у такий час –  надто вже символічно. Та ще й зі здобиччю в зубах.

Кіт повернув голову, подивився на дівчину. Очі його засвітилися зеленим,   відбиваючи  бліде  світло будівельного ліхтаря.

І тепер чітко можна було розгледіти обм'якле щуряче тільце і довгий, приречено повислий хвіст.

–  Щоб тебе! –   знову вилаялася Таїс. 

Дірка на штанях –  дурниця, а ось кров –  погано.  І витерти нічим. 

І відчуття, що за нею стежать, тільки посилилося.

І в грудях все заледеніло.